Розділ 9

Знаючи, що жалітися на долю, таку несправедливу до всього іудейського народу і зокрема до нього самого, говіркий корчмар може кілька годин поспіль, — а якщо підтримувати розмову додатковими запитаннями, то і набагато довше, — Куниця вирішив за краще промовчати...

Розповівши зопалу про деякі, досить несподівані і цікаві настанови молодим дівчатам, зроблені головною провидицею їхнього роду, жид зніяковіло замовк. Напевно згадав, що перед ним не просто уважний слухач, а так може статися, майбутній зять, якому, по молодості літ зовсім ні до чого знати про жіночі таємниці. Потім, ще раз важко зітхнув і, зберігаючи на обличчі вираз образи, почовгав у будинок. А коли повернувся, то тримав у руці зав'язану в кільце шкіряну шворку, на котрій бовтався масивний ключ від церковних дверей.

— Пораду можна дати, пане козак? — запитав, простягаючи Тарасові заповітний ключ.

— Розумніший за вас, дядьку Іцхак, в нашому селі хіба що отець Василь, — простодушно відповів хлопець. — Кажіть. Буду лише вдячний.

— Скажи, Тарасе: яким ти той скарб собі уявляєш? — З прихованим смутком у голосі запитав корчмар, дивлячись собі під ноги. — Адже за переказом, квітка покаже те, чого ти більше за все на світі хочеш побачити...

— Дивне запитання, — знизав плечима парубок. — Золото всіляке, церковне начиння, чаші, блюда, підсвічники... — трохи подумав і дещо жвавіше продовжив. — Зброя булатна. Обладунки червлені... Одежа шовкова... А що?

— Ну, чогось схожого я і побоювався... — скрушно зітхнув корчмар і чіпко схопив Тараса за рукав. — Гаразд, слухай мене, чадо нерозумне. Може, потім, спасибі скажеш... Забудь про всі ті глупства, що в твоїй голові колобродять, і думай лише про невеличку скриньку, наповнену самоцвітним камінням. Найкраще — зеленими смарагдами. Але — і прозорі діаманти згодяться. Криваві рубіни — теж у ціні тримаються. А головне — щоби камінці були не надто великі, розміром з горошину. Зрозумів? А то — намрієш собі алмазів розміром з буряк — потім продавати замордуєшся... Повновісні золоті монети теж годяться, але камінчики краще...

— На яку мару мені стільки самоцвітів? — здивувався хлопець. — Я ж навіть сережку у вусі не ношу, хоч і одинак. Та й персні особливо не поважаю. А з Ривки — і дюжини брязкалець старчить... Не ікона.

— Ось, коли роздобудеш, про що кажу, — щоб зайвим словом не сполохати удачу, відцурався Іцхак, — тоді і розтлумачу. Залишишся собі задоволений. Можеш мені повірити...

Хотів Тарас заперечити, що хороша зброя, кінська збруя і рицарський обладунок набагато цінніші за усілякі бабські цяцьки, але саме в цей час з позаду корчми донісся притлумлений зойк.

— Допом... умг… ммм...

Але навіть цих кількох звуків вистачило, щоб упізнати голос. Кричала Ребекка.

Одним порухом відсунувши убік миршавого Іцхака, що стояв на дорозі, Тарас метнувся на допомогу нареченій, перестрибуючи через розкидані по жидівському дворі ночви, лопати, мотики та інший сільський реманент, в такій кількості, наче їх навмисне збирали по всій Михайлівці, щоби тут зробити безлад.  

Звернувши за ріг будинку, Куниця побачив картину, котра не вимагала додаткових пояснень: незнайомий чоловік, з компанії новоприбулих «купців», однією рукою притискав до стіни Ребекку, тримаючи дівчину за горло, а другою — хазяйновито задирав догори поділ спідниці. Ребекка несамовито пручалася, звиваючись в’юном, але порадити з набагато дужчим нападником не могла. 

Підскочивши збоку до нахаби, Куниця вліпив йому такого стусана, що той похитнувся і відпустив дівчину. Але досить швидко прийшов до тями. Незнайомий драгун з аксельбантом вахмістра на плечі по-котячому м'яко відскочив убік, спритно розвернувся всім тілом, пригнувся і потягнув з піхов карабелю.

— Допоможіть, вбивають! — Ребекка заволала навіть голосніше ніж до цього. Тепер від страху за Тараса. Але молодик лише глузливо посміхнувся і, в свою чергу, оголив шаблю.

Два погляди схрестилися на коротку мить, а потім клинки з глухим тріском вдарилися один в одного. Деякий час воїни намагалися потиснути вниз зброю супротивника, але безуспішно — обидва були однаково сильні в руках. Потім драгун зробив швидкий крок назад і наніс не менш стрімкий обманний випад в голову, з переведенням удару на нижчий рівень.

Тарас відбив...

Ще один крок вбік і затяжний хитрий фінт з довгим уколом, немов у руці драгуна була не важка карабеля, а тонка іспанська шпага. Але, незважаючи на всі ці виверти, Куниця з легкістю ухилився і навіть зміг контратакувати. Безуспішно, але досить ефектно. Гостре лезо свиснуло над самою маківкою вахмістра, що в останню мить встиг підсісти під удар.

— Дзинь!

У наступну мить Тарас кінчиком шаблі відвів вбік важчий клинок супротивника, скручуючи тіло вправо і… замість того, щоб продовжити контратаку, прищурився і був змушений відступити. З досадою розуміючи, що попався на простеньку хитрість. Вони ще й десятком ударів не обмінялися, а більш досвідчений воїн вже зумів поставити його обличчям до сонця, що нависало простісінько над дахом хати, тоді як сам ховався в тіні і насмішкувато шкірився.

— Boleslaw... Orlowskij... Wachmistrz Kamenec-Podolskego pulku dragonskego... Z kim mam zaszczyt?* (*пол., — Болеслав... Орловський... Вахмістр Кам'янець-Подільського полку драгунів... З ким маю честь?) — глузливо поцікавився незнайомець.