Розділ 8

Шинок «Причілок старого Шмуля», що розмістився в південній околиці Михайлівки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заїжджого двору, а й звичайнісінької сільської корчми. Звичайний шестистінок, ще й притулений одною стіною до жидівської хати. То кмітливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обігрівати житло за рахунок готування їжі для гостей, — але й таку «дрібницю», що з корчми, яка значиться в магістраті прибудовою, податок стягується вдвічі менший, аніж з повноцінної, окремої будівлі. А те, що у «прибудові» можна посадити за накриті столи з півсотні гостей, і вони не штовхалися б ліктями, то інша розмова.

Потреба у просторій залі пояснювалася не тим, що жителі села виявляли надмірну охоту до хмільного і вільний час проводили в корчмі, пропиваючи останнє. Як би старий Шмуль розраховував лише на їх гроші, то при такому ґешефті шинок давно пішов би за вітром, і жид подався на жебри. Річ у тім, що Михайлівка була селом причілковим. Себто, побудована на ріці, котрою з весни і до пізньої осені сновигали човни з розмаїтим крамом.

Понад століття тому зародилася вона з кузні і хутора Михайла Груздя, котрий вподобав це місце, бо з давніх-давен тут пролягала дорога з басурманських земель у західні міста. Так званий Курний Шлях. Котрим ще й до тепер частенько користувалися відважні купці, що бажали скоротити й без того неблизький шлях, або уникнути надміру великого мита за проїзд коронним трактом і за безпечний нічліг в межах Брацлавського воєводства.

А що бажаючих заощадити серед негоціантів ніколи не бракувало, тож зупинялися купецькі або чумацькі валки біля кузні доволі часто — в дорозі завше знайдеться потреба: підкувати коней або підтягти обід колеса. Окрім того хто відмовиться від нагоди смачно поїсти? Тим паче, коли в дорозі не один тиждень і вся страва — куліш та каша. Тож шинок на березі Вівчурки виріс настільки прудко, немов із-під землі вигулькнув.

До речі, більш вертка і порожиста далі на південь річка, в цих місцях ставала вже доволі тихою і глибокою. Цілком прохідною для невеликих стругів. І добрий лоцман, що знав усі потаємні мілини та інші примхи Вівчурки, міг довести караван по воді аж до Дністра. А вже там, пливи собі хоч у Галич, а хоч — до самого Львова або й у Краків. Трохи повільніше, бо проти течії — зате цілком безпечно. Через заболоченість берегів розбійники траплялися значно рідше, ніж на битих шляхах. Тому, — нехай і не щодня, але достатньо часто, щоби господар міг не тільки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, — корчма заповнювалася втомленими, зголоднілими чумаками та іншими подорожніми, готовими щедро платити за домашню їжу. Не питаючи про ціну і зовсім не торгуючись.

А як ставали табором на ніч, то ще й замовляли жбанами хлібне вино. Саморобне, а тому не обліковане митарем. Що приносило жидові додатковий і вельми значний зиск.

Не був порожній шинок і сьогодні, в черговий раз даючи можливість заробити на бідне і ситне життя нинішньому господареві закладу — Іцхаку сину Мордехая.

Два десятки років тому придибав він до Михайлівки звідкись з-під Чернігова або Брянська і женився на осиротілій доньці Йосафата, правнука того самого, першого Шмуля.

Молодий горбоносий красень, настільки пристойно виглядав навіть у лахмітті і так припав до серця повнотілій Цилінці, що весілля молодята зіграли відразу ж, як тільки закінчилася жалоба по батькові. І якщо надміру огрядна навіть за молоду Циля здобула собі чоловіка, то яка користь була від шлюбу Іцхакові — жителям Михайлівки залишалося тільки гадати. Оскільки тутешній старожил дід Матвій, будучи злегка на підпитку і від цього більш балакучіший ніж звикле, становчо стверджував, що корчмар і донині ходить в тому ж рваному лапсердаку, в якому заявився у село і знімав лише, як йшов до шлюбу. Хіба що латок на благенькій одежині побільшало...

Крізь відчинені навстіж, і навіть не затягнуті бичачим міхуром, вікна на вулицю долинав гул безлічі чоловічих голосів. А на пристані, біля двох набивних стругів, — казна-коли і припливли, Куниця чітко пам'ятав, що на світанку їх ще й у гадці не було, — поралися кілька молодиків. Всі як один при зброї, в кольчугах, а один навіть у бригантині. Схоже, з охорони багатого купця, або — ратники з придворної міліції якогось знатного вельможі... Вишневецьких або Сапіг.

— Бачу, ґешефт не стоїть на місці, пане Іцхак? — Замість привітання виголосив Тарас, вгледівши господаря корчми, що повиснувши на хвіртці про щось глибоко замислився.

— Ґешефт... — невдоволено буркнув іудей, сердито поводячи очима. — І де пан козак у цьому рейваху побачив ґешефт? Ви можете собі уявити: повна хата людей, маковому зернятку впасти ніде, а навіть чверті вина не замовили... А хіба при нинішніх цінах, на одному горосі, капусті, та птиці виторгуєш щось? Може, сказати їм, що омлет з перепелиних яєць зроблений? Хоча, ні... не варто. Поки тверезі — однаково не повірять... О-хо-хо, одні лише збитки. А ви, пане Куниця, говорите — ґешефт! ..

— Та невже? — не повірив Тарас. — Бути такого не може!.. Не перебільшуєте, часом? Ніколи не повірю, щоб ратники від вина відмовлялися. Чи то купець такий жадібний і суворий попався, що охоронцям горло промочити не дозволяє?

— Купець?.. Ха-ха!.. — пхикнув шинкар. — Ой, не смішіть мої пейси, пане Куниця! Де ви купця побачили? Ні, вони-то якраз протилежне стверджують, і навіть ненароком обмовилися, що ніби везуть крам аж у саму Варшаву. Та тільки я готовий з'їсти власну ярмулку, якщо у сказаному присутнє бодай слово правди. А може, я на старості став гірше бачити? Тоді, дуже вас прошу, покажіть мені пальцем, котрий з них купець? Тільки не кажіть, що негоціантом став отой худорлявий, як святі мощі, чернець з поставою воїна і звичками отця єзуїта? Та щоб мені ніколи більше не побачити ні гроша чесного прибутку, якщо цей пан не з підземель святої інквізиції... Чи, можливо, хтось стане мене запевняти, що торговцем може бути он той, шорсткий драгунський ротмістр, безсумнівно, командир загону, що супроводжує отця єзуїта? З таким доброзичливим поглядом і чемним обходженням набагато простіше де-небудь у затишній місцині зробити засідку на багатий караван — ніж його охороняти. Був би в мене бодай один такий слуга, я би навіть на двері кульгавої тітки Соні другий засув не полінувався поставити!.. Правда, розважливо міркуючи, сама цьоця Соня, мабуть, такої застороги не схвалила б...