Розділ 7

Михайлівка починала будуватися на більш пологому західному схилі пагорба, що плавно збігав до річки, тому під церкву громада вирубала і розчистила узлісся, що підступало до околиці села з північного боку. Залишивши лише кілька старих лип і парочку кряжистих дубів. Рука у лісорубів не піднялася викорінити віковічних красенів. Заодно і цвинтар, за звичаєм закладений позаду церкви, під покровом дерев вийшов тихий та богоугодний.

Хату сільському священику теж звели поруч з церквою, на пагорбі. Але, оскільки нинішній Михайлівський панотець Василь, при такій малочисленій пастві, годувався не стільки з шани духовного наставника, скільки з умілих рук єдиного на всю округу горшкаря, то більшу частину часу, разом з двома синами, батюшка проводив під навісом, біля гончарного верстака. Там його Тарас і застав.

— Слава Ісусу Христу, панотче, — привітався ґречно парубок, заходячи у двір.

Стрижений під макітру, міцний, широкоплечий моложавий чолов’яга в шкіряному фартусі, надітому на голе тіло, наспівуючи в такт роботі, щось навіть віддалено не подібне на церковні псалми, мало був схожий на настоятеля парафії. А обидва його голопузі хлопчаки, що неподалік старанно місили глину і, відповідно, були перемащені нею з ніг до голови, більше нагадували парочку бісенят, аніж християнських дітлахів.

— Слава навіки Господу Богу нашому, сину мій! — відповів отець Василь, не відриваючи очей, від грудки сирої глини, що під його вправними пальцями, неквапно приймала форму глека. — Заходь, Тарасе, не стій у воротах. Присядь в холодку. Кваску випий… Там жбан лопухом прикритий. Почекай трохи, я зараз закінчу роботу. Глина не любить, коли її на половині росту кидають. Образитися може, і потім нічого путнього вже не зліпиш. Або при випалюванні трісне, або готовий посуд довго не послужить — розіб’ється...

Як і всяке справжнє вміння, схожа з характерництвом, праця гончара заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкається сирої грудки, а та самостійно, немов під впливом чар, починає роздуватися, витягуватися і сама по собі перетворюється в круглобокий горщик, глечик чи інше кухонне начиння.

— Петрусю, приліпи ручки, — звелів майстер старшому синові, спиняючи колесо. — Тільки не квапся. Зроби, як належить… Пам’ятай, Бог усе бачить. І за недбалість покарає.

Священик стягнув фартух і, витираючи ним руки, підійшов до Тараса.

— Трапилося щось чи так завітав? — запитав по-простому.

— Сталося, отче... — похнюпився парубок. — Бабуся померла. Поховати треба... За християнським звичаєм...

— Ну, ну... не журися, сину мій, — поклав важку і прохолодну долоню на плече Тарасові отець Василь. — Тут вже нічого не вдієш. Так влаштований наш світ. Господь завжди в першу голову забирає найдостойніших із нині живущих рабів своїх. А нам залишається лише смиренно, не нарікаючи, прийняти Його волю, — поспівчував священнослужитель. — Погано лиш те, що відійшла раба божа Аглая акурат на Іванову ніч. Адже здавна вважається, що в цей час відлітають душі грішників, котрі не зуміли випросити собі прощення у близьких людей. Значить, треба її перед відспівуванням, хоч на одну ніч у церкву, до образів святих занести та молебень особливий, очищувальний справити...

Отець Василь конфузливо пригладив долонею вуса і, не по чину, коротко підстрижену бороду. Занадто довге волосся могло намотатися на гончарний круг, от і доводилося вкорочувати їх час від часу, незважаючи на погрози архієрея Брацлавського блаженнійшого Никифора  накласти епітимію за порушення християнських канонів.

— Забобони, звісно, але не нам грішним судити про те, що предками нашими за непорушну істину вважалося. Навіть, якщо церква поглядає на те з осудом. 

— Можна і занести... — знизав плечима Куниця. — Бо з прощенням в родині й справді негаразд… Матінка моя, а потім і батько — наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А мені, якщо й хотіла щось сказати... Не ночував я нині вдома, панотче.

— Ото ж бо й воно... — осудливо кинув отець Василь. — Люди завжди відверту розмову та перепросини на потім відкладають. Самі того не розуміючи, що «потім» — може і не бути, бо не дано людині знати прийдешнього. О-хо-хо, гріхи наші тяжкі... Замалим не забув. В голові не вкладається… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нині відспівати.

— Чому? — здивувався Куниця. — Труну Степан Лікоть швидко змайструє. У нього завжди запас сухих дощок є. Як раз до вечірньої молитви і встигнемо... А далі тільки вашої охоти треба.

— Не в наших бажаннях біда, сину мій... — зітхнув отець Василь, і парубок вперше звернув увагу на те, які втомлені, постарілі очі у цього, ще досить молодого і міцного чоловіка.

— А в чому? Ви скажіть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю... Бабуся заслужила на вічний спокій.

— Церква наша на замку відучора.

— Як це? — здивувався парубок.

— Громада ще з Трійці заборгувала за оренду, — зітхнув священик. — Ось Іцхак і замкнув двері на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? — знизав широкими плечима отець Василь. — До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кілька ялівок зарізати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшків на підмогу громаді зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлаві тільки на Петрівку буде. В Ужалі і того пізніше — на Спаса. А корчмар більше чекати не хоче. І ніяких умовлянь не слухає. Вимагає всю оплату за півроку сповна... Мовляв, йому за нашого Бога немає резону збитки терпіти.