Розділ 6

Так своєрідно в Михайлівці розмовляв лише тутешній корчмар Іцхак. Він же — батько Ребекки! А почувши цей трохи гаркавий і немов надтріснутий голос, Тарас одразу пригадав, що дівчина втекла з лісу в чому мати народила. То ж зовсім не складно здогадатися, з чим завітав ранковий гість. І навряд чи розмова буде приємною. Навіть, незважаючи на те, що Іцхак був чоловіком хирлявим і — не стільки з переконання, скільки через згадану тілесну неміч — доволі сумирним. Куниця зніяковів і повів очима по кімнаті, наче шукав місце, де б це заховатися.

Але одразу ж і оговтався. Раптова смерть бабусі і вся ця таємничість, що несподівано об’явилася в хаті Куниць, так усе перевернули з ніг на голову, що прихід шинкаря виявився не стільки неприємним, як недоречним. Парубок зітхнув і стиха вилаявся. Чого раніше ніколи не дозволяв собі з поваги до домашнього вогнища. Вилаявся, ніяково позирнув на покійницю і перехрестився.

— Потім договоримо, — прошепотів до нежиті, наче їх хтось підслуховував і, поспішаючи випередити настирливого гостя, що вже нетерпеливо тупцяв на ганку, вискочив надвір.

— Доброго здоров'я, дядьку Іцхак… — проказав сумним голосом, кланяючись не так щоб низько, але з усією пошаною. — Знаю, що завинив я перед вами і Ривкою, але давайте поговоримо про це іншим разом. Чесне слово, не до того мені зараз...

— Можна, звичайно і пізніше... — наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у відповідь корчмар, тріпнувши пейсами. — Чому не відкласти нікчемну розмову на потім, тим паче, коли йдеться всього лиш про мою дівчинку? Нехай собі ще трохи побігає по селу наголяса. Може, ще не всі мешканці в Михайлівці встигли роздивитися які у неї розкішні груди і тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребеці не доведеться червоніти і за решту тіла. Особливо ту частину, що Господь виліпив людині позаду і трохи нижче спини... Пан козак розуміє, про що я?..  Чи не так?

— Не варто мене величати вище честі, дядьку Іцхак, — похнюпився парубок, розуміючи, що без вагомої причини, неприємних пояснень уникнути не вдасться. — Я всього лише новик війська Низового і права називатися козаком ще не заслужив.

— Ой, я вас прошу, пане Куниця, — з притаманною йому недбалістю відмахнувся жид. — Сьогодні новик, завтра — козак. А якщо післязавтра товариші вас отаманом називати стануть, або сотником наречуть? Змилуйтеся над старим іудеєм. Як моїй бідній голові запам'ятати всі ці військові премудрості? Краще не робіть розумне обличчя і не огинайтеся від простої відповіді...

— Дядьку Іцхак, повірте… От хоч забожитися, — безпорадно зітхнув Тарас. Переговорити шинкаря, не вдаючись до відвертих грубощів, ще не вдавалося нікому. — Нічого такого не було… Ми з Ребеккою всього лише заблукали в лісі, а далі — загубили один одного... Я довго шукав її, але не зміг знайти. Ніч же, темно...

— Хто б сумнівався, пане Куниця… — знову заторохкотів, наче розсипав горох, шинкар. — Я давно підозрював, що як роздягнути пригожу дівицю догола, то в лісі стане значно світліше. Тим паче — вночі. От тільки мені б не хотілося, щоби замість смолоскипа використовували мою простодушну і довірливу дівчинку. Та й майбутньому зятеві така безцеремонність у поведінці Ребекки навряд чи припаде до смаку. А шила в мішку не сховаєш, можете мені повірити, пане козаче. Особливо, якщо, після ваших гулянок, мама Циля буде змушена розшивати сукні нашої доньки. Через стрімко повніючий стан...

— Дядьку Іцхак, — втретє спробував урезонити надміру збудженого корчмаря Тарас. — Ви ж знаєте: я готовий хоч завтра одружитися. Але ви самі противитися нашому весіллю.

— А з чого мені бути згодним, пане Куниця? — сплеснув долонями жид. — Що у вас є за душею, перепрошую, крім батьківської шаблі, хати, що от-от розвалиться, півтора моргу землі і вельми шанованої баби Аглаї? Мовчите? Ото ж бо! То я вам скажу те, про що ви самі, по молодості літ, швидше за все, ще ні разу не замислилися... Моя маленька Ривка і всі її майбутні дітки, дай Бог їм здоров’я, захочуть їсти. А вони — повірте на слово старому іудею — мають таку жахливу звичку змалку... І чим же ви, пане козаче, збираєтеся їх годувати? Невже знову бідному і хворому Іцхаку доведеться виймати останню крихту з рота у своєї і без того жебракуючої родини? Ось, я дивлюся на ваше обличчя і бачу, що тепер вам самому стало геть сумно?

— Померла бабуся, — тихо промовив Тарас.

— Значить, пан Куниця став ще біднішим? — прохопився зопалу Іцхак, але одразу ж схаменувся. — Азохен вей! Яка жахлива звістка! О, то направду великий жаль... Мої співчуття, пане козаче. Аглая Луківна була така пристойна жінка. Так, Іцхак пам'ятає, що одного разу він приповз до вашої хати, коли ні теща, ні тітка Соня не змогли вилікувати мій простріл. І щоб ви думали — ваша бабуся мені допомогла!.. Так, я ще три дні стогнав, щоб усі залишили мене бодай трохи в спокою, але спина вже зовсім не боліла. Присягаюся пейсами. Як рукою зняло... І коли ж це жахливе нещастя трапилося?

— Цієї ночі...

— Тогой-тогай... Що я можу сказати на ваше велике горе, пане Куниця... Окрім того, що всі ми там будемо, якщо доживемо, звичайно... Прийміть ще раз мої найщиріші співчуття, пане козаче. Так, дуже порядна жінка була ваша бабуся, повірте старому іудею. І ви знову-таки маєте рацію не бажаючи продовжувати нашу бесіду. Коли в будинку від живих чекають останньої пошани мертві, згадувати про необачних дівиць не пристало. Але після похорону... Навіть не сумнівайтеся. І хотів би, так Циля не дасть забути. Ось тільки, ще раз прошу вибачити, але якщо я все одно вже сюди прийшов, може, ви таки повернете мені одяг Ребекки? У бідної дівчинки не так багато шовкових сорочок... щоб розкидатися.