Розділ 5

Вибираючи місце для житла, колишній запорізький козак Тиміш Куниця більше думав про безпеку родини, аніж про зручності проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тільки можна було знайти по всій околиці. От і скрипів безперервно та жалісно під усіма вітрами, незвичний для тутешніх місць, флюгер у вигляді стріли, над гостроверхим дахом обійстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стінам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.

І Тарас, кожен раз, як піднімався крутою стежкою нагору — з порожніми руками чи важкою ношею — не забував згадати «добрим» словом надмірну батьківську обережність.

Але сьогодні Куниця і не помітив, як злетів на пагорб і опинився біля хвіртки рідного подвір’я.

— Все, бабусю! — закричав переможно, в три стрибки долаючи відстань до порога і від надміру почуттів ледь не зірвавши зі шкіряних петель, по-старечому стогнучі двері. — Скінчилися наші муки! Ти, не повіриш, що я знайшов! Ось, дивися!.. Знаєш, як ми тепер заживемо? О-го-го, як!

Але не почув ані слова у відповідь і здивовано перепитав:

— Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом... Казав тобі допіру: не треба старого півня різати, поки молоді співати не почнуть — не послухалася: от і нема кому вранці розбудити. Прокидайся... Я тобі зараз таке розповім...

Зазвичай небагатослівний юнак торохтів без упину, немов побоювався, що від вируючого в ньому сум'яття, може луснути, ледь стулить рота.

— Бабусю, агов! Ти де?!

Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь нещільно прикриті віконниці, усередині створило бліду напівтемряву, і Тарас не відразу помітив, що і вогонь в печі не горить, а бабуся Аглая лежить у своєму закутку, під звисаючими зі стін і жердин гронами часнику, цибулі і безлічі інших в’язок та косиць різномаїтого сушеного зілля і трав. І тільки після цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у світлиці. Тишу — неможливу поруч з живими людьми.

Куниця замовк, розгублено гмикнув і непевно ступив до лежанки. Став біля узголів'я і шумно видихнув.

Бабуся Аглая, по-доброму посміхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, які на цьому світі вже нічого не бачили. Але, судячи з її лагідного і спокійного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрінута, як давнішній і добрий знайомець.

Тарас повільно перехрестився, поморгав туманіючими очима і ніжно провів долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолі бабусі. Потім встав перед покійницею на коліна і ніжно торкнувся губами, чинно складених на грудях, вузлуватих пальців, що міцно стискали дерев'яне розп'яття. Краєчком свідомості зазначивши, що натруджені, мозолясті і шорсткі, як річковий піщаник руки бабусі Аглаї в посмерті здобули шовковисту ніжність. Ставши на дотик м'якими і... холодними.

— Ось я і залишився на всьому білому світі зовсім один... — прошепотів хлопець журно і безпорадно. — Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весілля зачекала? Правнуків разом з Ребеккою трохи побавила... Хто ж мені тепер в скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лінощі вилає? Як же ти так пішла, га? Навіть не попрощавшись...

Потім хлопець закрив покійниці очі, підвівся з підлоги, ступив до столу і важко опустився на ослін.

Різноманітні думки кружляли в його голові безпутним натовпом п’яних гульвіс, що за будь-яку ціну прагнуть перекричати один одного, навіть не намагаючись вислухати чужі доводи. Найбільше хлопцеві хотілося впасти на своє ложе, або просто тут, за столом закрити очі і задрімати. А опритомніти від буркотливого, але сповненого турботи і любові старечого голосу...

Куниця дістав люльку і кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспішно і після кількох глибоких затяжок промовив задумливо:

— Попереджав же лісовій господар: що втрачу перш ніж нове знайду... А я ще похвалявся, дурний, що нічого не боюся, бо втрачати нічого... Ось і добалакався... Тепер уже справді нічого.

— Знову квапишся зі словами, як голий на торг, господарю... — несподівано пробурчав у відповідь  чоловічий басок. — Невже так і не порозумнішаєш ніколи? А час би...

— Хто тут? — смикнувся Тарас, озираючись по порожній світлиці. — Чи мені вчувається?

— Домовик я, ваш... — статечно відповів невидимий співрозмовник. — Третє покоління, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.

— А чого тільки тепер голос подав? — здивувався парубок. — Помічати тебе і в раніше траплялося… мигцем, а озвався вперше.

— Бо тоді тебе і без мене було кому розуму вчити... — зітхнув домовик. — А що до «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусідко зі своєю марою частіше по хаті швендяють. Нероби...

— Сам такий... — відгукнувся із-за печі скрипучий жіночий голосок. — За худобиною і по двору мій чоловік дивиться. Я — і в хаті прибираюся, і курник чищу, і їсти на всіх готую. А ти лишень жереш в три пуза і нібито за добром доглядаєш. Можна подумати, якщо відвернеться, то в ту ж мить і стіни розповзуться, і покрівля обрушиться. Та ця хата ще всіх нас перестоїть!

— Е, та вас тут ціла купа мешкає? — ще більше здивувався парубок і додав несподівано сердито. — Ну, і куди ж ви, тля запічна, дивилися, коли бабуся вмирала? Мене в хаті не було, а ви чому не допомогли господині? Чому не вберегли? Ось поховаю бабусю, так перш ніж на Запоріжжя їхати — спалю цю халупу разом з усіма вами! — пригрозив і сам здивувався. Щось, занадто часто став інших вогнем лякати...