Розділ 4

Розкуривши люльку і жадібно вдихнувши солодкувато-гіркого духмяного тютюну, котрий остаточно зняв з очей полуду, Куниця запримітив на тому місці, де гуртувалася пітьма, слабке мерехтіння. Немов полум'я свічки. Настільки кволе, що його можна було сприйняти за світляка, якби не дивний червонуватий відблиск вогнику. А всім відомо, що світлячки випромінюють біле сяйво.

Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася поміж дерев, парубок поволі, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всі боки люлькою і грізно штрикаючи поперед себе вістрям шаблі. Однак, чудернацьке сяйво не тікало і не нападало. Тільки розгоралося яскравіше.

І як залишилося пройти ще лиш декілька кроків, пітьма розступилася, немов хто розсунув щільні фіранки на вікні, і звідти, навперейми Тарасові вийшов здоровенний, страховидний чолов'яга. Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпані звірині шкури, — недбало погойдуючи в руці важкою палюгою.

— Гей ти, не смій чіпати мою чічку! — прогарчав загрозливо лісовик, зупиняючись в декількох кроках від юнака і спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. — Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далі! Не для тебе я зілля папороті сіяв!

Взагалі-то і без підказки лісовика, Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що інше, як цвіт папороті. Диво дивне, котре жило лишень у легендах і бабусиних казках! Полум'яна Квітка, що розпускає пелюстки на кілька хвилин, та й то лише один раз у рік, опівніч на Івана Купали. І тому, хто знайде її, обіцяє неймовірне багатство. Бо може вказати на прихований у землі скарб...

У це було так складно повірити, що Тарас навіть перехрестився. А потім, щоб остаточно впевнитися, ще й подвійну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квітка не розвіялася і не щезла з очей, як недавній морок. До речі — як і лісовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав і люто скалив ведмежі ікла. А далі загрозливо заніс над головою палицю і ступнув вперед, твердо налаштований захищати чаклунську квітку від людських зазіхань. І бачачи таку рішучість, небагато знайшлося б сміливців, здатних не дременути подалі від галявини, папороті і розлюченої нежиті.

Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батьківську виучку, битися зі справжнім ворогом не на життя, а на смерть — йому, запорізькому новику ще не доводилося. Але, відступати і робити з себе страшка, не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але після загибелі батька, нужда заїдала гірше вошей...

— Ну, ну… не дуже! — гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблі. — Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги — гірше буде!

— Го-го-го!.. — зареготав кошлатий відлюдько, як пугач у дуплі загукав. — Кого ти своєю залізякою лякаєш, людський недомірку? Та я тебе, як комара приплесну. На одну долоню покладу, другою накрию, — і навіть мокрого сліду не залишиться...

— Не так швидко, опудало замшіле... — потягнув хлопець булатну сталь з піхов. — Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усіляку нечисть спідручніше у пекло відправляти було! Геть з дороги, ідолище погане, поки я з тебе трісок не настругав!

— Схоже, твоя взяла, козаче... Знатна зброя, — вмить оцінив заговорений клинок лісовий господар і, важко зітхнувши, опустив палюгу. — Дорогого коштує... Либонь цілу пригорщу золота відсипав?

— Не з ринку зброя... Спадок... — пояснив з гордістю і сумом Куниця. — Шабля, люлька та стара кульбака... Батько в бою загинув, а то — все, що його товариші додому привезли... Тому й зберіг до сьогодні, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нічого, — в голосі хлопця побільшало втіхи, — тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квітка папороті заритий у землі скарб вказати може? Вірно кажу, нежить кудлата?  

— Того не відаю, — байдуже знизав здоровенними плечищами лісовик. — Мені, як і сам розумієш, усі ваші цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти її не чіпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справді так злидні обсіли — то завітай у гості іншим разом. Помізкуємо, чим допомогти... Може, службу яку для лісу візьмеш, а я за неї оплату пристойну дам. Для людських рук і розуму завжди робота знайдеться.

І було в його голосі стільки непідробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.

— Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? — промовив Тарас здивовано. — Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені — господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло...

Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще.

— Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб'є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка... Зате, як розбагатію — інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля... Зрештою, в цьому є і ваша провина! — Тарас зрадів вдалій думці. — Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили... А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили — з нежиттю не укладати жодних угод. Собі дорожче встане!

— Правду кажеш… Зле вийшло, — шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. — Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець — встояв. Іншим разом нам наука буде — щоб із закоханими не зачіпатися.