Розділ 3

Хутко прямуючи в той бік, де востаннє майнула схожа на примару постать, Куниця час від часу окликав Ребекку, але дарма. Дівчина, немов крізь землю провалилась.

І тільки лиш, як вирішив повернути назад, втративши надію на успішні пошуки — доки сам не заблукав, здалеку почувся приглушений голос, підсилений незвичним для лісової хащі відлунням:

— Сюди... сюди... сюди... Я — тут... тут... тут...

— Ривко! — радісно заволав Куниця, пришвидшив крок і незабаром опинився на доволі просторій галявині. — Ти де? Я вже поруч! Я йду до тебе!

— Сюди... сюди... сюди. Тут... тут... тут...

Голос хоч дуже слабкий і надто тихий, був явно дівочим і видавався знайомим, якщо один шепіт взагалі можна відрізнити від іншого. Але щось в інтонації насторожило Куницю, і парубок зупинився.

— Ребекко, то ти? — перепитав голосно, намагаючись бодай щось розгледіти в густій пітьмі, котра як навмисне ще більше згусла через наповзаючі на місяць хмари. — Одізвись! Я тебе не бачу!

— То я... я... я... — трохи голосніше долинуло у відповідь з протилежного боку галявини, де між двох величезних буків і справді, невиразно біліло щось, схоже на людську постать. Схоже, та не зовсім. До того ж, було дивно: навіщо Ребекка кличе Тараса до себе, а сама, натомість, жодного кроку назустріч не ступить? Ніяк не поєднується така поведінка з переляком. Як би вона в безпам'ятстві лежала на землі, тоді інша річ, але ж ні, — он рукою махає. І по імені парубка ні разу не назвала!

— Сюди... ходи... ходи... — тонко і жалібно вабив дівочий голос, не змінюючи інтонації, а дивне лісове відлуння негайно підхоплювало і запопадливо повторювало кожне вимовлене слово.

— Ходи до мене... до мене... до мене...

— Знайшли дурня, перевертні трикляті! — дедалі більше стверджуючись у підозрі, Куниця сплюнув, широко перехрестився і зажадав. — Або ти негайно скажеш, як тебе звати, або я йду геть!

Парубок вчасно пригадав те, що відомо кожній дитині: нежить — ніколи і ні під якою личиною, не зможе обізватися християнським іменем. Бо в тут ж мить спалахне і згорить на попіл. Старі люди присягали, що то найвірніший спосіб переконатися, хто перед тобою. Краще за свячену воду діє.

І як тільки-но промовив Куниця ці слова, ліс навколо зворохобився, загув, зашурхотів і вибухнув диким реготом. А за мить, щось величезне, страшне, видиме лишень через те, що було ще чорніше, аніж найнепроглядніша пітьма, зробило крок до нього, женучи попереду себе хвилю дикого, липкого жаху.

— Не смій наближатися, нечиста сило! Зарубаю! — відчайдушно скрикнув хлопець і хрест-навхрест змахнув шаблею.

Відчуття зброї в руці принесло полегшення. Проте, хоч паралізуючий волю жах і розвіявся, неприємний холодок встиг боляче шкрябонути по серцю, змушуючи заколотитися в грудях голосніше і швидше. Почувався, немов зненацька ткнувся лицем в липке павутиння. Не так щоб страшно, хоч і не без цього, бо не очікувано, однак більш неприємно і гидко.

— Бу-у-у! — насмішкувато завила темрява, а в верховітті хтось важко заворушився, скидаючи на голову Тарасові спорохнявілу кору і дрібне сухе гілляччя. Потім — зовсім поруч розбилося протухле яйце і засмерділо так, що аж в носі закрутило.

— Он ви як?! — розлютився Куниця. — Жартувати зі мною надумали? Ну, то я вам, для початку молитву проголошу. Слухайте!

Тарас ще раз перехрестився й почав уголос:

— Отче наш! Іже єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай буде воля Твоя! Нехай прийде царство Твоє, яко на небесах, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь і залиши нам борги наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас во спокусу, але визволи від Лукавого...

Важка соснова шишка вдарила Куницю в плече. Удар так собі, наче дитина бешкетувала. Але слідом прилетіла друга — в спину, а трохи згодом — невидимий супротивник заліпив Тарасу ще однієї шишкою. Простісінько в чоло.

— А щоб тобі!

Хлопець хекнув, ступнув назад, перечепився за послужливо підставлений корінь і з усього маху гепнувся задом на землю. Добре, хоч не на пеньок. Але й таке ставлення принаймні образливе.

— Значить, вража сило, Божого слова ти не боїшся? — закипаючи від люті і приниження, погрозливо пробурчав Куниця. — Начувайся ж... Зараз побалакаємо інакше!

Парубок сховав шаблю у піхви, а замість зброї неквапливо дістав з-за пояса гаман з кресалом.

— А як вам сподобається очищувальний вогонь? Перекурю, а потім розкладу багаття та й спалю все бісівське гніздо, до вашої ж матері, нежить кудлата! — При цьому хлопець сунув в рот мундштук люльки і демонстративно кілька разів клацнув кресалом.

Ясна річ, що нікого палити Тарас не збирався, — лісова пожежа найстрашніше лихо, яке тільки може трапитися для усієї околиці. Сама Михайлівка за рікою і луками — її вогонь не зачепить, з таким розрахунком і будувалося село, — в тому біди не буде. Але, і звірина надовго пропаде, і горіхів чи грибів-ягід кілька літ на згарищі не збирати. А в неврожайний рік, не знайти людям кращої підмоги, ніж лісові дари. І до столу подати, і худобину підгодувати. Ось тільки нежить про це може й не знати? То чому не спробувати полякати, коли нічого іншого триклята не боїться?

— Стій, козаче… Постривай... — неголосно прошелестів кряжистий, наче сплетений з самих ґудзів старий граб, на стовбур якого, до цієї миті безтурботно спирався спиною Тарас. Чи, може, хлопцеві лише так здалося, — але підхопився Куниця на ноги і відскочив убік з подвоєною спритністю.