Розділ 2

— Дана! Дана! Шіді, ріді, Дана!* (*старослов., — Мати-вода! Мати-вода! Наповнює річку, Мати-вода!)

Навколо догораючого багаття, розкладеного в закруті неквапливої Вівчурки, десятка півтора молодих поселянок кружляли в хороводі, хрипкими від втоми голосами, голосно вихваляючи Богиню Води. І хоч весь їхній одяг складався лише з віночків та спідніх сорочок, а вогонь у багатті ледь жеврів, — змокріла від поту льняна тканина щільно огортала розпашілі тіла.

Обрядовий танок завели відразу, як тільки загусли сутінки, — і ось уже котру годину не було в світі сили, спроможної зупинити безумство, що охопило дівчат. Танцюватимуть, доки не впадуть…

Вони вже ледь трималися на ногах, коли до вогнища стали підходити хлопці з оберемками хмизу. Навіть не намагаючись розірвати очманілу вервечку танцівниць, парубки жбурнули сухе гілляччя на дотліваюче вугілля просто через голови дівчат.

Зголоднілий вогонь в той же час жадібно накинувся на свіжу поживу, — загув, заревів і вистрілив полум’яними язиками в небеса. Наче намагався злизнути з них, ще рідкі, сонні і бліді зорі. Водночас, немов у подяку парубкам за щедру гостину, просвічуючи через тканину сорочок і звабливі дівочі постаті.

Жар від багаття зробився настільки нестерпним, що живий ланцюг здригнувся, подався навсібіч і замалим не розпався.

Сміючись і повискуючи в удаваному переляку дівчата сахнулись від полум'я, в останню мить зумівши зберегти цілісність кола, підхопивши одна одну попід лікті. Але, тепер чаклунський хоровод втратив кольчужну міцність, перетворюючись на ажурне плетиво, що візерунками прикрашає подоли і вирізи святкових сорочок.

Схоже, парубки давно очікували цієї миті. Стрімко, як хижий яструб, що кидається на безпечно дрімаючого зайця, вони хутко підбігли до хороводу, вихоплюючи з кола кожен свою здобич...

Подібно до того ж зайця, котрий, помітивши небезпеку, з виском валиться на спину і починає щосили молотити задніми лапами, — дівчата нестямно верещали і старанно відбрикувалися від нападників, що тягли їх вглиб лісу. Але, по мірі впізнавання викрадачів, заполошні верески стихали, змінюючись тихими вмовляннями і неголосним бурмотінням...

У селі, де все і про всіх відомо кожному, а особисті симпатії складаються хоч і повільно, але назавжди, — ніхто не сміє посягнути на чужу дівчину. Безчельника і гульвісу громада покарає так, що вовік охота галабурдити пропаде, ще й іншим заповідати стане. Добре, як односельчани не покалічать або й зовсім не приб'ють під гарячу руку!.. А от зі своєю любкою помилуватися кращого часу ніж сьогодні годі й придумати.

В божевільну ніч напередодні Івана Купали, від дурманячого запаху квітучої папороті, навіть у найнеприступнішої дівчини вивітрюються з голови батькові заборони і матусині напуття... А тому й кількох хвилин не минуло, як у верболозах понад річкою та на узліссі запанувала злагода і тиша, котру зрідка порушувало неголосне потріскування згораючого хмизу.

Ухопивши в оберемок вдавано лементуючу Ребекку і нашіптуючи коханій на вухо всі ті заспокійливі глупства, котрі зазвичай плетуть хлопці, намагаючись приспати дівочу пильність, Тарас Куниця прожогом кинувся в ліс. І випустив здобич з рук тільки після того, як надійно заховався у діброві від зайвих очей. А далі заходився виціловувати її з таким запалом і радістю, як прочанин плащаницю.

Ребекка і не думала комизитися, відповідала на поцілунки та надміру відважні пестощі Тараса з пристрастю анітрохи не меншою. Мить або вічність пара закоханих насолоджувалася жаданою близькістю, майже задихаючись, але не в змозі перервати солодкий поцілунок.

І все ж, коли гарячі, мов жар, долоні Тараса поповзли вгору по стегнах, задираючи поділ сорочки, Ребекка згадала, що батько ще не давав остаточної згоди на шлюб.

Дівчина спритно вивернулась, в’юном ковзнула вниз, визволяючись з обіймів парубка, і, залишивши в його руках сорочку, кинулась навтьоки. Ослухатися батьківської волі Ребекка нізащо не наважилася б. А до тієї хвилі, коли тіло могло перестати коритися розуму і піддатися бажанню, залишалося зовсім трохи. Один-однісінький поцілунок…

Якби Ребекка побігла назад на берег, до святкового багаття, Тарас не став би її переслідувати, а й сам кинувся б студити нуртуючий в жилах шал у прохолодні води Вівчурки. Зрештою, він не перший і не останній, кому відмовили в любощах, навіть у Іванову ніч. Але через те, що дівчина кинулася в хащі — втеча була сприйнята Куницею, як пустощі і продовження забави. Тож, не довго думаючи, парубок кинувся навздогін. Орієнтуючись на блідий силует дівочої постаті, що невиразно проглядалася на тлі темних стовбурів.

Бігати по нічному лісі, навіть ходженому сотню разів уздовж і поперек, небезпечне заняття. Можна оступитися, перечепитися за непомічений корінь, а то і напоротися на гостру гіляку. Вбитися, може, і не вб'єшся, а болюче вдаритися чи скалічитись — запросто.

Пару разів голосно погукавши Ребекку, але бачачи, що дівчина і не думає вертатися, Тарас стишив ходу, а там і зовсім зупинився. Бігти наосліп далі було ризиковано. Підлісок з кожним кроком робився густішим. Наче і не ходили сюди по хмиз. А ще за мить Ребекка остаточно щезла з очей.

— От дурнувата, дівка! — лайнувся незлобиво хлопець, знизуючи плечима. — Хіба ж я зовсім без розуму? Не схотіла — то й не треба. І нехай... Я ж не силував... Згодом солодше буде. Навіщо лісом, як навіжена, гасати?.. Посеред ночі. Хоч би не заподіяла собі чогось...