1....

Його нахабна пика так і світиться віз щастя. Оглядає мене, як скакову кобилу на ярмарку. Від цього погляду хочеться добре помитися, аж до скрипу. Але я вже не та наївна дурепа, що слова не скаже впоперек. Я мати, трясця тебе за виворіт, трьох дітей і вмію бути безмежно ввічливою. Навіть коли хочу вбивати. Ось, якраз як зараз.

-- Прошу вибачення, Дмитро Олександрович, яле я мушу повернутися до своєї роботи.

-- О, як. А ти змінилася. Або ні... Тоді ти вдавала з себе пристойну дівчину, а зараз навіть не ховаєшся. Думаєш я не знаю, яким місцем ти дістала собі цю посаду.

Він не питає. Стверджує. Я навіть не здивована, адже знаю які плітки ходять про мене. Бо то ж бо жоден чоловік не здатен пережити те, що жінка виявилася розумнішою, працьовитішою, талановитішою. І щоб якось компенсувати свою нікчемну натуру, ці носії фаберже знаходять виправдання в тому, що «насмоктала», «ноги розвела» чи ще щось в цьому роді. Це навіть трохи смішно.

А Дмитро... Він взагалі жінок за людей не вважає. Тож і пояснювати йому щось не має сенсу.

-- Якщо ви закінчили, то я вже піду.

-- Ні, Галю-юн, - протягує моє ім’я і хапає за руку, - нікуди ти не підеш. Бо якщо хочеш залишиться на посаді, то покажеш мені особисто, за які такі навички ти отримала керівну посаду.

-- Прямо тут і зараз? У вас більше не має чим зайнятися? Чи брудні натяки то єдиний пункт  ваших посадових обов’язків? – забираю свою руку і йду.

Не маю більше сил і бажання слухати цього йолопа. Яке щастя, що його паскудний характер не успадкував ніхто із моїх синів. Але зате зовні – то його копії.

Мені треба охолонути і заспокоїтися.

Весь день мною теліпало так, неначе я засунула два цвяхи в розетку. Де взяти заспокійливого на ці два тижні? Може почати випивати? Залити свої проблеми алкоголем, адже безліч людей так і робить. Але, нажаль, це не мій варіант. По перше, діти. Я навіть після келиху просеко не можу показатися їм на очі, бо соромно. По друге, праця. Якщо з цієї звільнять швидше, то в іншому місці навряд чи захочуть брати пиячку. По третє, мама. Так, знаю, я жінка доросла, сама вже маю дітей, але мама то святе. А ще в неї рука тяжка. Краще не ризикувати.

Висмикують мене з роздумів зацікавлені очі колег. От щасливі люди. Для них той самозакоханий індик буде всього лише шефом. Можливо шефом -тираном. А для мене – це персональний представитель пекла.

-- Галина Миколаївна, а правда, що новий генеральний досить молодий? – питає молода дівчина стажер. Навіть ім’я її не можу зараз пригадати.

І ця туди ж. Ще навчання не закінчила, а вже хоче собі мільйонера захомутати. Звичайно, можна було б наоповідати байок і благословити дурне дитя на завоювання безсердечного придурка. Навіть якщо припустити, що той довбень зверне увагу на дівчину і я зможу спокій відпрацювати свої два тижні.

Але ж я не можу віддати на заклання  цю, по суті, дівчинку. Не хотілося б мати на своєму сумлінні її зламану долю і розбите серце. Бо той, хто серця не має, без жалю нищить інших.

-- Йому майже сорок років. Скільки років твоєму батькові?

-- Галина Миколаївна, от нащо ви так? Я ж просто з цікавості...

-- Знаєш що сталося з цікавою кішкою?

-- Ні. – дивиться на мене своїми очиськами, а інші насолоджуються безкоштовним видовищем.

-- Поставили їй за практику двійку і вона не змогла більше працювати за фахом. – обводжу поглядом всіх присутніх, - І премію іншим котам теж не виписали, бо замість працювати, вони байдики били.

Ха! Що і треба було довести. Всі повернулися на свої робочі місця. Ще дві години працюємо, а потім хай роблять що хочуть. Аби мене не чіпали. 

А про кадрові зміни в нашому відділу я їм скажу завтра. Бо ж зараз мушу витравити з себе всі болючі спогади і злість, що лавиною накриває. Не можна це все везти додому. Там моя душа і моя тиха гавань. Без мами і синів мене б не було. Тож беру себе в руки і далі занурююсь у цифри.

Несподівано тишу пронизує трель стаціонарного телефону.

-- Слухаю. – не маю бажання говорити стандартне привітання, бо на годиннику якраз кінець робочого дня. Значить вже можна не дотримуватися фірмової етики.

-- Я дивлюся, що у тебе навіть на те, щоб професіонально привітатися, знань не вистачає.

-- Вибачте...

 -- Ось так вже краще...- хоче ще щось сказати, але я без жодної емоції в голосі’’ продовжую:

-- ... Ви помилилися номером.

І кладу слухавку. Не маю а ні сил а ні бажання говорити з Дмитром. Тим паче, з його ставленням до мене. От чого, питається, причепився. Заява на звільнення написана. Що він ще від мене хоче?

Та, як казала героїня відомого фільму «Я подумаю про це завтра» .

Час іти додому до моїх горобчиків. Вони точно піднімуть мені настрій. До того ж мама написала, що напекла пиріжків з капустою. Ну як тут можна не піддатися спокусі і ще хоча ж хвилю затриматися в праці. Е, ні! Я лечу до вас, мої кохані кілокалорії. А щоб моє сумління було чистим, а сідниці і стегна стрункими, то лечу сходами. Тим паче ліфт їде вгору, на поверх начальства, а у мене повністю відсутнє бажання з ним зустрічатися.

Іду, не поспішаючи, і вже подумки смакую маминими смаколиками. Ех, вона як знала, що сьогодні мені буде потрібна смачна антистресова терапія. Приємно відчувати себе дитиною. Навіть якщо сама вже давно стала матір’ю. Бо хто як не мама зрозуміє, що її дитя потребує підтримки. Хоча ж би тими самими пиріжками чи сирником. Треба її попросити, та й хлопці від нього в захваті.

-- І хто вже так підняв тобі настрій? – нахабно вириває мене зі світу гастрономічних фантазій голос.

От навіщо він знову псує мені гумор? Скоро точно почну випивати.

-- І вам гарного вечора, Дмитро Олександрович, - не збираюся дарувати йому навіть натяк на те, що мене зачепило. Але йому мало, хапає мене під локіть і тягне у сторону дверей.

-- Що, поспішаєш на побачення до чергового коханця? – несе дурне і не зупиниться. – То в мене кращий варіант. Поїдеш зі мною і покажеш сьогодні свої здібності. Впевнений, що за ці сім років ти чудово їх відточила.