Післяслово. Не остаточна версія

Папка “ЛІТЕРАТУРА” залишилася на робочому столі.

Артур кілька разів думав її перейменувати.

На щось доросліше.

Професійніше.

Менш схоже на юнацьку спробу одразу зайняти весь континент.

Наприклад:

“Рукописи”.

Або:

“Проєкти”.

Або зовсім страшне:

“Авторський портфель”.

Але щоразу зупинявся.

Бо “ЛІТЕРАТУРА” була вже не мавзолеєм.

Не архівом невизнаного генія.

Не темною кімнатою, де три романи лежали й чекали, що світ випадково спіткнеться об їхню велич.

Тепер це була майстерня.

У майстернях теж буває безлад.

Там лежать інструменти, обрізки, старі версії, речі, які шкода викинути, і речі, які давно треба було викинути, але вони дивляться на автора з екрана так, ніби в них є спільна історія.

Артур відкрив папку.

Три романи були на місці.

Не переможені.

Не видані.

Не виправдані перед світом.

Просто написані.

І це вже мало вагу.

Поруч лежав четвертий.

Файл називався без “остаточний”, без “точно”, без “не_чіпати”.

Просто:

“Четвертий_роман”.

Артур подивився на назву й усміхнувся.

Вона ще могла змінитися.

Як і все, що справді живе.

На телефон прийшло повідомлення від Дениса:

“Ну що, авторський портфель уже купив?”

Артур відповів:

“Ні. Поки що майстерня.”

Денис набрав майже одразу:

“Головне — не зроби з неї музей.”

Артур не відповів.

Бо це було надто точне для Дениса.

Він відкрив файл четвертого роману.

На першій сторінці вже було кілька абзаців.

Деякі добрі.

Деякі самозакохані.

Один — майже геніальний, а отже, особливо підозрілий.

Артур перечитав його.

Зітхнув.

Видалив.

За вікном Київ займався своїми справами: шумів, поспішав, продавав каву, гортав стрічки, забував прочитане й іноді несподівано повертався до чужого речення через кілька днів.

Світ не став уважнішим.

Не став справедливішим.

Не став повільнішим.

Але Артур уже не вимагав, щоб світ спершу змінився, а тоді дозволив йому працювати.

Він поставив курсор у новому рядку.

І продовжив.