Розділ 1. Три романи, які ніхто не читає

Артурові було тридцять три роки — вік, у якому Ісус уже встиг виконати свою місію, а Артур усе ще не міг добитися, щоб бодай хтось прочитав перші тридцять сторінок його роману.

Він ставився до цього без релігійного трагізму, але з певною статистичною образою.

Бо три романи — це не жарт.

Це не “я колись щось починав”.

Це не файл на робочому столі під назвою “Книга_ідея_нова_точно_потім”.

Це три завершені тексти. З початком, серединою, фіналом, персонажами, конфліктами, редагуванням, нічними сумнівами й кавою, після якої серце починає працювати в режимі аварійної сирени.

Три романи лежали в ноутбуці в окремій папці.

Папка називалася:

“ЛІТЕРАТУРА”.

Усередині були ще три папки:

“Роман 1. Фінал”

“Роман 2. Фінал”

“Роман 3. Фінал”

У кожній — кілька файлів:

“остаточний”,

“остаточний_2”,

“точно_остаточний”,

“не_чіпати”,

“не_чіпати_виправлений”,

“версія_після_безсонної_ночі”.

Артур знав: якби археологи майбутнього колись знайшли його ноутбук, вони вирішили б, що давні українські письменники ховали рукописи у священних лабіринтах, аби слабкі духом не дісталися до фінальної версії.

Проблема була не в тому, що Артур не писав.

Проблема починалася там, де текст мав зустрітися з читачем.

— Так, звісно, скинь, почитаю на вихідних, — казали друзі, знайомі, колеги, колишні однокурсники й одна дівчина, з якою Артур майже пішов на побачення, але замість цього надіслав їй рукопис.

Після цієї фрази людина не зникала повністю. Ні. Вона могла лайкати його фото зі спортзалу, коментувати сторіс про каву, вітати з днем народження, просити контакт хорошого стоматолога.

Але коли йшлося про роман, у неї раптово відкривалася делікатна форма амнезії.

— Ти читав? — питав Артур за два тижні.

— Почав, — казала людина.

“Почав” у сучасній культурі означало все що завгодно: відкрив файл, побачив кількість сторінок, злякався, закрив файл, пішов дивитися відео, де чоловік за двадцять секунд пояснює історію Римської імперії на прикладі піци.

— І як?

— Дуже атмосферно.

Артур ненавидів слово “атмосферно”.

Це був рятувальний круг для тих, хто нічого не прочитав, але хотів залишитися порядною людиною. “Атмосферно” означало: я не знаю, про що текст, але вірю, що там щось є.

В офісі Артур працював менеджером у компанії, яка продавала корпоративні рішення для бізнесу. Що саме вирішували ці рішення, до кінця не розумів ніхто, крім відділу продажів, але вони говорили про це так упевнено, що клієнти часом купували ще до першого запитання.

Щодня Артур писав листи, презентації, комерційні пропозиції та короткі тексти для сайту. Йому платили за те, щоб він переконував людей у цінності продукту, який мав сорок сім функцій, із яких реально працювали дванадцять, а потрібні були три.

Увечері він повертався додому й писав романи, у яких працювало все, але платити за це ніхто не хотів.

У цьому була певна несправедливість.

Майже елегантна.

— Ти занадто серйозно до цього ставишся, — сказав якось Денис, коли вони пили каву на офісній кухні.

Денис був із тих людей, які вважали себе практичними, бо ніколи не мали мрії довшої за термін розстрочки на телефон.

— До чого саме? — спитав Артур.

— До письменництва. Зараз так не працює. Треба простіше.

— Простіше — це як?

— Короткі тексти. Пости. Відео. Особистий бренд. Люди мають бачити автора.

— Я хочу, щоб вони бачили текст.

Денис подивився на нього з жалем людини, яка щойно зустріла монаха в супермаркеті.

— Артуре, текст сам себе не продасть.

— А що продає текст?

— Автор.

— Тобто я маю стати рекламою до власної книжки?

— Саме так.

Артур відпив каву.

— Колись письменники були голосом епохи.

— Були, — погодився Денис. — А тепер епоха хоче, щоб голос умів монтувати Reels.

Артур не відповів.

Найгірше в деяких дурницях — це їхня практична користь.

Після роботи він ішов у спортзал.

Спортзал був місцем, де світ поводився чесніше, ніж література. Якщо ти підняв штангу — вона піднялася. Якщо пробіг десять кілометрів — додаток показував десять кілометрів. Якщо займався три місяці — тіло змінювалося.

З романами все було інакше.

Ти міг три роки переписувати сцени, викидати зайві діалоги, міняти фінал, шліфувати фразу до блиску, а потім почути:

— Скинь, почитаю на вихідних.

І все.

Тіло Артура реагувало на дисципліну.

Світ — ні.

У тридцять три він мав спортивну статуру, нормальну роботу, гарну усмішку, непоганий гардероб і три романи, соціальне життя яких було скромнішим, ніж у кактуса на підвіконні.

Жінки звертали на нього увагу.

Він це бачив.

Не тому, що був самозакоханим, а тому, що мав очі.

Іноді йому навіть здавалося, що варто зупинитися. Познайомитися з нормальною жінкою. Одружитися. Народити дітей. Трьох. Він чомусь завжди думав саме про трьох. Можливо, тому що три романи вже були, і десь у глибині душі Артур вважав, що життя має любити симетрію.

Але потім повертався додому, відкривав ноутбук — і знову писав.

Бо мрія була нахабною.

Вона не просила часу.

Вона його забирала.

Одного вечора, після чергового повідомлення “ще не добрався, але точно почитаю”, Артур відкрив файл першого роману й довго дивився на першу сторінку.

Текст був хороший.

Він це відчував.

Не “геніальний”.

Не “шедевральний”.

Не “літературна подія року, яку дурне людство ще не заслужило”.

Артур не був ідіотом. Він розумів, що будь-який текст можна покращити. Але він також знав різницю між сирим рукописом і твором, у який вкладено роки роботи.

Це був твір.

А справжні речі мають неприємну властивість: вони починають вимагати справедливості.