Три причини його ненавидіти

Розділ 1

Сукня облягала так, що я кілька разів перевірила, чи можу в ній нормально сісти й не задихнутися водночас. Зачіска трималася на шпильках, макіяж вийшов напрочуд вдалим, і вперше за останні пів року я подивилася в дзеркало без звичного «ну, зійде».

— О, та ти взагалі вогонь, — Настя хвацько покрутила на пальці ремінець від сумки, яка коштувала, мабуть, як половина мого минулого місячного бюджету. — Тримай. Але обережно, а то мені ще її вертати. Бірку я підвернула всередину, не світи нею надто активно.

— Я в ній каву пити не збираюся, обіцяю, — я обережно взяла сумку, ніби там лежала кришталева ваза. — Поверну цілісінькою.

У ресторан я зайшла з таким відчуттям, наче йду на переговори про злиття корпорацій. Тепле світло, приглушена музика, келихи на білосніжних скатертинах — усе в цьому місці шепотіло про статус і спокій.

Я помітила його ще до того, як підійшла до столика. Сидів за крайнім столом, рівно тримаючи спину, у темній сорочці з закоченими рукавами. Темне волосся, легка щетина. Все що як я люблю. Гарний, аж нечесно. Такий вигляд зазвичай буває в чоловіків, які звикли, що світ крутиться навколо їхнього графіка. Він якраз опустив погляд на дорогий годинник на зап’ясті, і на його обличчі читалася така відверта нудьга, ніби я була не побаченням, а черговим звітом, який треба проглянути для галочки.

— Добрий вечір, Максиме, — сказала я, підходячи. Ми познайомились на сайті знайомство і я знала його імʼя.

Він підвів очі. Повільно, без поспіху, ковзнув поглядом від моєї зачіски до сукні й затримався на дорогій сумці на плечі. У цьому погляді не було ні тепла, ні зацікавлення, лише скептичний аналіз.

— Добрий, — відповів він рівним, трохи втомленим голосом. — Вже думав, що вечір вийде ще коротшим.

Дивно, він не назвав моє імʼя? Забув? 

— Я прийшла вчасно, — я сіла навпроти, ставлячи сумку поруч на стілець.

Він ще раз глянув на моє вбрання, потім на сумку, і в куточках його губ майнула ледь помітна, іронічна кривизна.

— Виглядаєте так, ніби готувалися до червоної доріжки, — зауважив він спокійно, але з тим особливим підтекстом, який неможливо не зчитати. — Звикли, щоб усе було на найвищому рівні? Ресторани, подарунки, такий… повний пакет?

Всередині все миттєво напружилося. Ось так. Навіть п’яти хвилин не минуло, а він уже записав мене до списку дівчат, яким потрібен лише товстий гаманець.

— А ви, мабуть, звикли робити висновки ще до того, як людина встигла сказати два речення? — відповіла я достатньо різко, щоб офіціант за сусіднім столиком ледь не пригальмував. — До речі, це лише сукня й сумка. На ваші фінанси я поки що не претендувала.

Він підняв брову. Що не чекав такої прямоти?

— О, вибачте. Зачепив за живе?

— Та ні, просто люблю, коли речі називають своїми іменами. Наприклад, зарозумілість.

Я різко потягнулася до келиха з водою, щоб ковтнути й не сказати ще чогось гострішого, і зачепила краєм рукава ніжку. Келих хитнувся, перекинувся, і холодна вода розлилася прямо по столу, стікаючи йому на сорочку й штани.

На секунду запала тиша.

Я схопила серветку зі столу. Він подивився на мокру пляму, потім на серветку в моїй руці й кинув з кривою посмішкою:

— Як банально. Класика жанру.

Я тримала серветку в руках, але й не подумала нахилитися через стіл.

— Ви серйозно думаєте, що я зараз кинуся вас витирати? — спитала я сухо.

Він мовчки взяв іншу серветку сам і почав промокати сорочку. З кожним рухом його спокій танув, а на обличчі проступало відверте роздратування.

— Чесно кажучи, я вже давно не бачив стільки драматизму на квадратний метр, — промовив він крізь зуби, відкладаючи мокру серветку. — Прийшла з виглядом королеви, образилася на власну ж уяву, а тепер ще й влаштувала потоп.

— А ви прийшли з виглядом людини, якій усі винні за те, що їй нудно! — не залишилася я в боргу. — Якщо вам так нецікаво, навіщо було взагалі погоджуватися?

— Наївність, мабуть. Здається, це теж моя помилка на сьогодні.

Досить. З мене досить.

Я різко підвелася, підхопила сумку й подивилася на нього згори вниз.

— Дякую за найгірше побачення в моєму житті.

Я розвернулася і хотіла піти до виходу. І, звісно, саме в цей момент ремінець сумки зачепився за гострий край сусіднього столика. Різкий ривок і на ніжній шкірі з’явилася некрасива подряпина з темним слідом від лаку чи металу.

— Ну ось, — почула я ззаду його спокійний, їдкий голос. — Не переживайте. Наступний кавалер подарує нову. Такий же «повний пакет».

Я обернулася.

— Наступний кавалер принаймні матиме очі й мізки, — кинула я у відповідь. — А вам бажаю знайти ідеальну жінку. Без почуття власної гідності й без права на власну думку.

Я вийшла на прохолодне нічне повітря, глибоко вдихнула й дістала телефон. Пальці трохи тремтіли — від злості, сорому й дивного, незрозумілого адреналіну.

Відкрила чат із Настею і написала:

«Ще б я хоча б раз пішла на побачення»

За кілька секунд з’явилися три крапки, а потім відповідь:

«Настільки жахливий?»

Я подивилася на подряпану сумку, згадала його погляд, його годинник і дурний вечір, і набрала:

«Він жахливо привабливий. Але всередині, як прострочений йогурт.»

Потім зробила паузу й дописала:

«…і ти зробиш з мене млинець, коли дізнаєшся, що сталося з сумкою».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше