Сукня облягала так, що я кілька разів перевірила, чи можу в ній нормально сісти й не задихнутися водночас. Зачіска трималася на шпильках, макіяж вийшов напрочуд вдалим, і вперше за останні пів року я подивилася в дзеркало без звичного «ну, зійде».
— О, та ти взагалі вогонь, — Настя хвацько покрутила на пальці ремінець від сумки, яка коштувала, мабуть, як половина мого минулого місячного бюджету. — Тримай. Але обережно, а то мені ще її вертати. Бірку я підвернула всередину, не світи нею надто активно.
— Я в ній каву пити не збираюся, обіцяю, — я обережно взяла сумку, ніби там лежала кришталева ваза. — Поверну цілісінькою.
У ресторан я зайшла з таким відчуттям, наче йду на переговори про злиття корпорацій. Тепле світло, приглушена музика, келихи на білосніжних скатертинах — усе в цьому місці шепотіло про статус і спокій.
Я помітила його ще до того, як підійшла до столика. Сидів за крайнім столом, рівно тримаючи спину, у темній сорочці з закоченими рукавами. Темне волосся, легка щетина. Все що як я люблю. Гарний, аж нечесно. Такий вигляд зазвичай буває в чоловіків, які звикли, що світ крутиться навколо їхнього графіка. Він якраз опустив погляд на дорогий годинник на зап’ясті, і на його обличчі читалася така відверта нудьга, ніби я була не побаченням, а черговим звітом, який треба проглянути для галочки.
— Добрий вечір, Максиме, — сказала я, підходячи. Ми познайомились на сайті знайомство і я знала його імʼя.
Він підвів очі. Повільно, без поспіху, ковзнув поглядом від моєї зачіски до сукні й затримався на дорогій сумці на плечі. У цьому погляді не було ні тепла, ні зацікавлення, лише скептичний аналіз.
— Добрий, — відповів він рівним, трохи втомленим голосом. — Вже думав, що вечір вийде ще коротшим.
Дивно, він не назвав моє імʼя? Забув?
— Я прийшла вчасно, — я сіла навпроти, ставлячи сумку поруч на стілець.
Він ще раз глянув на моє вбрання, потім на сумку, і в куточках його губ майнула ледь помітна, іронічна кривизна.
— Виглядаєте так, ніби готувалися до червоної доріжки, — зауважив він спокійно, але з тим особливим підтекстом, який неможливо не зчитати. — Звикли, щоб усе було на найвищому рівні? Ресторани, подарунки, такий… повний пакет?
Всередині все миттєво напружилося. Ось так. Навіть п’яти хвилин не минуло, а він уже записав мене до списку дівчат, яким потрібен лише товстий гаманець.
— А ви, мабуть, звикли робити висновки ще до того, як людина встигла сказати два речення? — відповіла я достатньо різко, щоб офіціант за сусіднім столиком ледь не пригальмував. — До речі, це лише сукня й сумка. На ваші фінанси я поки що не претендувала.
Він підняв брову. Що не чекав такої прямоти?
— О, вибачте. Зачепив за живе?
— Та ні, просто люблю, коли речі називають своїми іменами. Наприклад, зарозумілість.
Я різко потягнулася до келиха з водою, щоб ковтнути й не сказати ще чогось гострішого, і зачепила краєм рукава ніжку. Келих хитнувся, перекинувся, і холодна вода розлилася прямо по столу, стікаючи йому на сорочку й штани.
На секунду запала тиша.
Я схопила серветку зі столу. Він подивився на мокру пляму, потім на серветку в моїй руці й кинув з кривою посмішкою:
— Як банально. Класика жанру.
Я тримала серветку в руках, але й не подумала нахилитися через стіл.
— Ви серйозно думаєте, що я зараз кинуся вас витирати? — спитала я сухо.
Він мовчки взяв іншу серветку сам і почав промокати сорочку. З кожним рухом його спокій танув, а на обличчі проступало відверте роздратування.
— Чесно кажучи, я вже давно не бачив стільки драматизму на квадратний метр, — промовив він крізь зуби, відкладаючи мокру серветку. — Прийшла з виглядом королеви, образилася на власну ж уяву, а тепер ще й влаштувала потоп.
— А ви прийшли з виглядом людини, якій усі винні за те, що їй нудно! — не залишилася я в боргу. — Якщо вам так нецікаво, навіщо було взагалі погоджуватися?
— Наївність, мабуть. Здається, це теж моя помилка на сьогодні.
Досить. З мене досить.
Я різко підвелася, підхопила сумку й подивилася на нього згори вниз.
— Дякую за найгірше побачення в моєму житті.
Я розвернулася і хотіла піти до виходу. І, звісно, саме в цей момент ремінець сумки зачепився за гострий край сусіднього столика. Різкий ривок і на ніжній шкірі з’явилася некрасива подряпина з темним слідом від лаку чи металу.
— Ну ось, — почула я ззаду його спокійний, їдкий голос. — Не переживайте. Наступний кавалер подарує нову. Такий же «повний пакет».
Я обернулася.
— Наступний кавалер принаймні матиме очі й мізки, — кинула я у відповідь. — А вам бажаю знайти ідеальну жінку. Без почуття власної гідності й без права на власну думку.
Я вийшла на прохолодне нічне повітря, глибоко вдихнула й дістала телефон. Пальці трохи тремтіли — від злості, сорому й дивного, незрозумілого адреналіну.
Відкрила чат із Настею і написала:
«Ще б я хоча б раз пішла на побачення»
За кілька секунд з’явилися три крапки, а потім відповідь:
«Настільки жахливий?»
Я подивилася на подряпану сумку, згадала його погляд, його годинник і дурний вечір, і набрала:
«Він жахливо привабливий. Але всередині, як прострочений йогурт.»
Потім зробила паузу й дописала:
«…і ти зробиш з мене млинець, коли дізнаєшся, що сталося з сумкою».