Три побачення з мільярдером

Розділ 17

Настав день ікс. День останнього побачення, день, коли все вирішиться і ми дізнаємось, хто ж переміг. Ну, правда, я вже і так знав... 

Свою чорну  Audi я залишив біля центрального входу в кінотеатр і ще хвилину сидів у салоні, дивлячись на неонові вивіски та намагаючись второпати, що задумала Тураш. Вона скинула мені фото дівчини, час і локацію ще зранку, а далі була загадка, жодних розгорнутих інструкцій, жодних кілометрових повчань у месенджері. Саме це мене й насторожило, адже жінка, яка вчора клялася стерти мене на порох своїм ідеальним підбором пари, не могла просто так відмовитися від контролю. Це був її фінальний козир, і десь тут мала ховатися пастка.

Діану я впізнав одразу. Вона чекала біля кас у вузьких темних джинсах, важких черевиках і короткій шкіряній куртці, без хитромудрих зачісок, з недбало зібраним пучком, як це було стильно в дівчат і без всіх цих світських масок, з якими мені так набридло мати справу.

– Сподіваюся, ти не фанат плаксивих мелодрам, – сказала вона замість привітання, ховаючи телефон у кишеню. – Фільм я ще не брала. Привіт, я Діана.

– Влад.

Її рукостискання виявилось міцним, досить діловим, і мені це несподівано сподобалось.

– Мелодрами я дивлюсь сам, шоб поплакати, доки ніхто не бачить, але мені більше до душі щось жестячкове. 

– Тоді нам сюди, – дівчина кивнула на постер кривавого трилера.

Чесно кажучи, до самої цієї ідеї я ставився скептично. Кінотеатр, у моєму віці, з моїм статусом. Я б значно охочіше замовив величезну м'ясну піцу, взяв по склянці холодного пива й упав у масажне крісло перед стодюймовою плазмою в себе вдома, а Віка явно пішла найлегшим шляхом. Але вже за півгодини я забув і про піцу, і про пастку. Діана не тулилась до мого плеча в страшних сценах і не пищала, граючи налякану дівчинку, якій потрібен захисник. Замість цього ми шепотілися, як двоє школярів на задній парті, і розбирали по кісточках кожен вчинок героїв.

– Ні, ти тільки глянь на нього, – вона нахилилась ближче, коли персонаж на екрані поліз у темний підвал. – Вбивця дихає йому в потилицю, а цей геній вирішив перевірити, чи не перегоріла лампочка.

– Інстинкт самозбереження в нього відсутній повністю, – прошепотів я, ледве стримуючи сміх. – Якби він працював у моїй компанії, я б звільнив його ще на співбесіді за нездатність оцінювати ризики.

– Ти, мабуть, страшенно нудний бос.

– Я дуже ефективний бос, а це зовсім інша річ.

Діана пирснула так голосно, що на нас озирнулись два ряди.

Коли ми вийшли на вечірню вулицю, у мене боліли щоки від сміху, а востаннє таке траплялося, здається, ще в університеті. І дивились ми, нагадую, триллер. 

– Сюжет ідіотський, зате ми вижили, – Діана застебнула куртку. – Пішли вип'ємо нормальної кави? Знаю місце за рогом.

– Веди, я сьогодні весь твій. 

Я притримав для неї важкі скляні двері кав'ярні, і ми влаштувалися за столиком біля  вікна. Діана не вдавала загадкову й не намагалась здаватися кращою, ніж є, просто сиділа, закинувши ногу на ногу, і розглядала мене з уважною цікавістю. З нею було напрочуд легко, і саме це мене дратувало, бо якби я справді шукав нормальних стосунків, Вікторія могла б виграти наше парі просто зараз.

– Віка казала, що ти займаєшся авторським туризмом, – я відкинувся на спинку дивана. – Гори, Азія, складні маршрути. Схоже, сидіти на місці ти не вмієш.

– Не вмію, – дівчина відпила еспресо. – Але здебільшого це організація чужого відпочинку. Хтось скаржиться, що рушники в готелі жорсткі, хтось, що небо над океаном не того відтінку, і ти весь час усе згладжуєш, щоб ніхто не влаштував істерику посеред джунглів.

– Потрібні залізні нерви.

– Саме так, тому у вільний час я обираю зовсім інший формат, – у її очах зненацька спалахнув хитрий вогник. – Там немає місця для чужих скарг.

– І який саме? – я напружився, постукуючи пальцями по столу. Вечір ішов занадто гладко, і я нутром відчував, що Віка не могла обмежитися кавою та кіно, а отже, десь поруч ховався підступ.

– Тільки не кажи, що в'яжеш теплі светри чи вирощуєш рідкісні фікуси на балконі.

– Майже, – розсміялась Діана й рвучко підвелась, її купюра опинилась на столі раніше, ніж я встиг потягнутись до гаманця. Проте я без слів відсунув купюру назад до дівчини, та розрахувався.  – Кіно і кава були лише розминкою, Владе, перевіркою, чи ти не занадто нудний для моєї компанії. А тепер поїдемо в одне особливе місце, і я сподіваюся, що твій вестибулярний апарат готовий до сюрпризів...

 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше