Розділ 6. Вітрина

Понеділок почався з тріску.

Соля почула його одразу, тільки-но переступила поріг крамниці — глухий, неприємний звук, який ішов від старої дерев'яної рами вітрини, тієї самої, крізь яку щоранку падало світло на тюльпани й троянди, вистав лені на продаж. Вона підійшла ближче й побачила тріщину, що бігла вздовж однієї з опорних планок — стара деревина, ослаблена роками вологи й сонця, нарешті не витримала.

— От тільки цього не вистачало, — пробурмотіла вона, обережно торкаючись пошкодженого місця. Тріщина була не критичною — вітрина ще трималась, — але з кожним днем вона могла тільки погіршуватись, особливо якщо найближчим часом піде дощ чи вітер стане сильнішим.

Вона зателефонувала знайомому майстру, який іноді допомагав із дрібним ремонтом у крамниці, але той відповів, що зможе приїхати не раніше, ніж за тиждень — усі майстри в місті були завантажені після літнього сезону, коли туристи замовляли ремонти в своїх орендованих будиночках.

Тиждень. Соля подивилась на тріщину знову, прикидаючи, чи витримає вітрина стільки часу без допомоги.

За вікном, як завжди, кипіла робота в будинку Северинів — тепер уже майже без гуркоту, оскільки основні роботи перемістились усередину, як і обіцяв Максим. Вона побачила його самого, що саме виходив надвір, тримаючи в руках якийсь інструмент, і, не встигнувши обдумати рішення до кінця, вийшла з крамниці й перетнула вулицю.

— Максиме, — покликала вона, і він одразу обернувся, з тим самим теплим виразом, який завжди з'являвся на його обличчі при зустрічі з нею останнім часом.

— Соломіє, доброго ранку. Щось трапилось?

— Вітрина трошки, — вона показала рукою в бік крамниці. — Тріснула рама. Майстер каже, приїде тільки через тиждень, а я боюсь, що вона не витримає стільки без ремонту.

Максим одразу посерйознішав, професійна увага змінила звичну легкість розмови.

— Покажете? — запитав він, уже прямуючи за нею через вулицю.

Вона провела його до вітрини, і він присів навпочіпки, оглядаючи тріщину з тією ж зосередженістю, з якою вона бачила його над старими кресленнями будинку.

— Це не страшно, — сказав він за хвилину, підводячись. — Стара деревина, звичайна втома матеріалу. Можу полагодити сьогодні ввечері, якщо не заперечуєте.

— Ви ж і так завантажені роботою, — Соля завагалась, хоча пропозиція звучала спокусливо. — Не хочу забирати ваш час.

— Це займе годину, максимум дві, — Максим знизав плечима з тією невимушеністю, яка вже стала звичною для їхнього спілкування. — До того ж, у мене є всі потрібні інструменти прямо тут, через дорогу. Було б безглуздо не допомогти.

— Тоді буду дуже вдячна, — вона усміхнулась, відчуваючи те саме тепле хвилювання, яке завжди супроводжувало моменти, коли він пропонував допомогу без жодних вагань, ніби це було найприроднішою річчю на світі.

Він прийшов увечері, коли крамниця вже зачинилась, а вулиця поринала в той спокійний присмерк, який Косів мав тільки собі — тихий, м'який, з першими вогниками, що загорались у вікнах навколишніх будинків.

Соля залишилась, хоча могла б піти додому, лишивши ключ — просто тому, що не хотілось йти, коли він працював так близько, зосереджено, з тією самою увагою до деталей, яку вона вже почала цінувати в ньому найбільше.

— Можу чимось допомогти? — запитала вона, спостерігаючи, як він оглядає раму, приміряючи інструменти.

— Можете потримати це, — Максим простягнув їй ліхтарик, вказуючи, куди спрямувати світло, поки він працював над тріщиною зсередини рами.

Вони працювали разом у затишній тиші — Соля тримала світло, іноді подаючи інструменти, які він просив, а Максим зосереджено відновлював стару деревину, застосовуючи якийсь спеціальний клей і затискачі, які приніс із будинку навпроти.

— Звідки ви знаєте, як лагодити такі старі рами? — запитала Соля за якийсь час, спостерігаючи за впевненими рухами його рук. — Це ж не зовсім архітектурна робота.

— Реставрація вчить багато чого, — Максим не відривався від роботи, але в голосі прозвучала легка усмішка. — Коли працюєш зі старими будинками, доводиться розбиратись у всьому — від фундаментів до дрібних деталей на кшталт віконних рам. Мене цьому навчив один старий майстер, коли я тільки починав кар'єру.

— Розкажіть про нього, — попросила вона, відчуваючи, що за цією фразою криється ще одна історія, яку варто почути.

Максим на мить зупинився, дивлячись на раму перед собою, ніби згадуючи.

— Пан Богдан, — сказав він нарешті. — Працював з дерев'яними будівлями все своє життя. Коли я тільки закінчив університет, повний теорії й амбіцій, він узяв мене на перший об'єкт — стару церкву десь на Буковині — і майже одразу пояснив, що всі мої знання про сучасну архітектуру нічого не варті, якщо я не розумію, як дихає стара деревина.

— Дихає? — Соля здивовано підняла брову.

— Так він казав, — Максим усміхнувся, продовжуючи роботу. — Дерево живе навіть після того, як стало частиною будівлі. Розширюється, стискається залежно від вологості й температури. Якщо не враховувати це, будь-яка реставрація приречена на провал.

— Це... поетично, — сказала Соля тихо, дивлячись, як він обережно закріплює останній затискач.

— Пан Богдан був би задоволений, почувши це слово стосовно своєї філософії, — Максим засміявся коротко. — Хоча сам він завжди казав це значно прозаїчніше. Просто "дерево не любить, коли з ним поспішають".

— Він ще працює?

— Помер три роки тому, — голос Максима трохи стишився. — Але все, чого я навчився в реставрації, — це завдяки йому.

Соля відчула бажання торкнутись його руки, якимось жестом показати співчуття, але стрималась — момент здавався надто крихким для дотику, який міг би порушити його інтимність.

— Дякую, що розповіли, — сказала вона замість цього. — Приємно знати, звідки походить ваша любов до старих будинків.

Максим подивився на неї, і в його очах з'явилось щось тепле, вдячне.

— Приємно, що є з ким про це говорити, — сказав він тихо.