Розділ 5. Ярмарок

Щосуботи центральна площа Косова перетворювалась на строкате збіговисько — ятки з вишиванками, різьбленими виробами з дерева, гончарними глечиками й тарілками, розписаними традиційними гуцульськими візерунками. Туристи з'їжджались навіть із сусідніх областей, аби побачити справжню косівську кераміку та писанки, а місцеві мешканці користувалися нагодою поспілкуватися одне з одним, обмінюючись новинами між рядами прилавків.

Соля любила ці суботи — не тільки заради атмосфери, а й тому, що завжди знаходила тут щось цікаве для крамниці: старі глиняні вазони, плетені кошики для букетів, іноді навіть засушені трави від бабусь, які пам'ятали рецепти ще довоєнних часів.

Того ранку вона вийшла на площу раніше за звичне, коли сонце ще тільки золотило дахи будинків, а продавці саме розкладали товар. Пахло свіжою випічкою — хтось торгував домашніми пляцками просто з кошика, — деревом, глиною, а десь здалеку долинали перші акорди троїстих музик, які традиційно грали на ярмарку для настрою.

Вона зупинилась біля ятки старої майстрині, пані Василини, яка щосуботи привозила глиняний посуд ручної роботи.

— Соломіє, донечко, — привітала її жінка, як завжди тепло. — Дивись, які горщики привезла. Саме для твоїх трав будуть.

— Гарні, пані Василино, — Соля взяла до рук невеликий глечик із простим візерунком, оцінюючи розмір і форму. — Візьму два, якщо можна.

Поки вона розраховувалась, повз пройшов знайомий голос — Тараса, бригадира з будівництва, який голосно торгувався з продавцем за різьблену дерев'яну скриньку.

— Пане Тарасе, — Соля усміхнулась, обертаючись до нього. — Теж на ярмарку?

— А як же, — Тарас широко посміхнувся, показуючи скриньку. — Дружині на день народження. Каже, все в мене руки золоті, а подарунок купити не можу вигадати. Ось, думаю, годиться.

— Дуже гарна, — Соля оглянула роботу — тонке різьблення, витончений візерунок. — Вона зрадіє.

— Сподіваюсь, — Тарас розплатився з продавцем і, поклавши скриньку в сумку, глянув на Солю з тим самим лукавим виразом, який вона вже бачила в кав'ярні Оксани. — До речі, Соломіє, а ви як? Максим казав, показував вам будинок минулими вихідними.

Соля відчула, як щоки теплішають від несподіваного питання.

— Так, було цікаво, — сказала вона обережно. — Знайшли старі листи, дитячий черевичок...

— Він про це весь тиждень розповідав, — Тарас похитав головою з усмішкою. — Такого захвату я в нього давно не бачив. Зазвичай мовчить про роботу, як риба, а тут раптом розговорився.

— Мабуть, знахідка була справді цікава, — Соля намагалась звучати нейтрально, хоча слова Тараса відгукнулись теплом десь у грудях.

— Мабуть, — Тарас підморгнув, і в цьому підморгуванні читалось значно більше, ніж просте зауваження про робочі новини. — Ну, гарного вам ярмарку, Соломіє. Мушу бігти, поки дружина не подумала, що я загубився.

Він пішов, лишивши Солю стояти біля прилавка з горщиками, обдумуючи почуте. Максим розповідав про неї? Тарасу, бригадиру, з тим захопленням, якого зазвичай не проявляв на роботі?

Вона поспішила відкинути ці думки — надто рано робити висновки з обмовки бригадира, — і продовжила прогулянку площею, обираючи трави для крамниці, зупиняючись біля різних яток, спілкуючись зі знайомими продавцями.

Ближче до обіду, коли площа наповнилась туристами й місцевими мешканцями, Соля побачила Максима — він стояв біля ятки з вишитими рушниками, розглядаючи товар із виразом людини, яка не зовсім розуміє, що саме шукає.

Вона підійшла ближче, і Максим, помітивши її, підняв погляд із явним полегшенням.

— Соломіє, добре, що ви тут, — сказав він, і в голосі прозвучала щира радість зустрічі. — Може, порадите щось? Мамин день народження наступного тижня, а я стою тут уже двадцять хвилин і не можу вирішити.

— Що саме шукаєте? — Соля підійшла до прилавка, роздивляючись розкладені рушники.

— Чесно? Не знаю, — Максим знизав плечима з обеззброюючою відвертістю. — Знаю тільки, що мама любить традиційні речі. Але який саме візерунок, який колір — тут я безпорадний.

Соля усміхнулась і почала уважно роздивлятись товар, підбираючи рушник з візерунком, що поєднував червоні та чорні нитки в класичному гуцульському стилі.

— Ось цей гарний, — вона показала йому вибір. — Символіка тут —берегиня, знак захисту дому. Якщо ваша мама цінує традиції, це буде доречно.

Максим взяв рушник до рук, роздивляючись візерунок з новою увагою.

— Дійсно гарний, — сказав він. — Дякую, Соломіє. Сам би я цього не вибрав.

— Раджу ще додати щось менше, практичніше, — вона вказала на невелику ятку неподалік, де продавали вишиті серветки й скатертини. — Мами люблять, коли дарують не тільки красиве, а й корисне.

— Ви явно знаєтесь на подарунках краще за мене, — Максим усміхнувся, розплачуючись за рушник. — Не хочете допомогти обрати ще й серветку? Боюся, сам знову оберу щось невдале.

Соля погодилась, і вони разом підійшли до сусідньої ятки, де вона допомогла йому обрати комплект вишитих серветок, що гармонував з рушником.

— Знаєте, — сказав Максим, коли вони відійшли від прилавка з покупками, — мама завжди каже, що я безнадійний у виборі подарунків. Тепер, здається, зрозумів чому — я просто ніколи не звертав уваги на деталі так, як варто.

— Це не про увагу до деталей, — Соля похитала головою. — Це про розуміння того, що людині насправді важливо. Ви ж чудово розумієтесь на деталях у своїй роботі — оті листи, черевичок, вентиляційна система старого даху.

— Мабуть, ви праві, — Максим замислився на мить. — Просто різні види уваги, певно.

Вони йшли площею далі, минаючи ятки з різьбленими виробами, глиняним посудом, домашньою випічкою, і розмова текла легко, невимушено — про ярмарок, про традиції Гуцульщини, про те, як Косів змінювався протягом останніх років, приваблюючи дедалі більше туристів.

— До речі, — сказала Соля, коли вони зупинились біля ятки з домашнім медом, — сьогодні бачила Тараса. Купував дружині подарунок на день народження.