Розділ 12: Дан

Якщо жінка після трихвилинного скандалу з колишнім пропонує тобі кинути все й повернутися на катер у дику лагуну, ти не ставиш зайвих запитань. Ти просто береш її за руку, поки вона не передумала й знову не ввімкнула свій залізобетонний раціоналізм.

Ми буквально втекли з тераси. Кіра бігла по мармурових сходах до причалу, сміючись і на ходу скидаючи свої легкі шльопанці. Білий сарафан розлітався від вітру, оголюючи її стрункі засмаглі ноги, і в цей момент вона була настільки далекою від образу суворої київської бізнес-леді, що я вкотре за цей день забув про свій готель, аудит і всі проблеми світу.

За п'ятнадцять хвилин мій «Frauscher» уже знову різав хвилі, залишаючи за собою білосніжну смугу піни. Я викрутив ручку газу на максимум, насолоджуючись тим, як реве мотор і як Кіра, закинувши голову, ловить обличчям солоні бризки.

Коли ми зайшли у знайому лагуну й двигуни затихли, тиша навколо здалася ще густішою, ніж уночі. Сонце стояло в зеніті, прогріваючи воду до стану рідкого скла. Було так спекотно, що повітря над скелями ледь помітно тремтіло.

— Ну що, Назаров, — Кіра підійшла до борту, спираючись на нього руками й розглядаючи ідеально прозоре дно лагуни. — Телефон у лобі, колишній у таксі, зв'язку немає. Офіційно оголошую себе безвісти зниклою для всього цивілізованого світу.

— Найкращий статус, який тільки можна вигадати, — я підійшов ззаду, обережно прибираючи її вологе волосся на один бік, і поцілував її в тепле від сонця плече. Кіра тихо і млосно зітхнула, розслабляючись у моїх обіймах. — Що робитимемо з цією раптовою свободою?

— Для початку... — вона раптом розвернулася в моїх руках, і на її губах заграла та сама зухвала відьмацька посмішка, яку я вперше побачив біля свого бару. — Мені здається, що на цьому катері занадто багато одягу. І вода в цій лагуні занадто красива, щоб просто на неї дивитися.

Раніше, ніж я встиг хоч щось сказати, її пальці спритно розстебнули три верхні ґудзики моєї сорочки. А наступної секунди Кіра, навіть не знімаючи свого білого сарафана, просто перемахнула через борт катера й ластівкою пішла під воду.

Я на секунду застиг від такої зухвалості, а потім голосно розсміявся. Ця дівчина ламала всі мої стереотипи про передбачуваних жінок.

— Ну тримайся, аналітику, — крикнув я в порожнечу бухти, швидко скидаючи сорочку, штани й свій мільйонний годинник прямо на шкіряний диван, і стрибнув слідом за нею.

Вода зустріла мене приємною прохолодою. Я розплющив очі під водою й одразу побачив білий силует Кіри — вона плавала навколо киля катера, схожа на справжню німфу, а її сарафан красиво розвівався у воді, як пелюстки якоїсь екзотичної квітки.

Я наздогнав її біля самої поверхні. Коли ми одночасно випірнули, ковтаючи повітря, Кіра сміялася так голосно й щиро, що цей сміх луною відбивався від гранітних скель.

— Назаров, ти занадто повільний для власника швидкісного катера! — крикнула вона, відкидаючи мокре волосся назад і намагаючись утриматися на воді.

— Я просто давав тобі фору, — я підплив ближче, перехоплюючи її за талію під водою. Мокрий шовк її сарафана липнув до тіла, і я виразно відчував кожен вигин її фігури. — Але фора закінчилася. Тепер ти в моєму полоні, Кіро. І тут твої скарги на клієнтський сервіс ніхто не почує.

— Ой, злякав, — вона обхопила мою шию руками, і її очі опинилися в кількох сантиметрах від моїх. Вода блищала на її віях, а губи пахли сіллю й тим самим ранковим лимонадом. — І які ж умови твого полону, завойовнику?

— Жодних умов, — я притиснув її до себе сильніше, відчуваючи, як наші серця б'ються в одному шаленому ритмі. — Повне підкорення стихії.

Я накрив її губи поцілунком — глибоким, мокрим, зі смаком морської солі та абсолютного, чистого божевілля. Вода тримала нас, гойдала на своїх лагідних хвилях, і мені здавалося, що ми справді відірвалися від землі й летимо кудись, де немає жодних правил, обов'язків та обмежень. Тільки вона, я і це безмежне південне сонце, яке щойно спалило наше минуле дотла.

Кіра

Коли ми врешті-решт видерлися назад на катер, сонце вже почало ліниво котитися до горизонту, забарвлюючи скелі в м'які персикові тони. Мій білий сарафан, який тепер важив кілограмів п'ять через морську воду, липнув до тіла як друга шкіра.

Я стояла посеред палуби, викручуючи поділ сукні прямо на тиковий настил, і з диким задоволенням спостерігала, як калюжа під моїми ногами збільшується. Данило, абсолютно голий до пояса, з мокрим волоссям, що стирчало в різні боки, кинув мені великий пухнастий рушник із логотипом його ж готелю.

— Тримай, німфо, — він посміхнувся, витираючи обличчя іншим рушником. — Поки ти остаточно не перетворилася на морську піну. Якщо твоєму колишньому вірити, ти зазвичай серйозна жінка, а не русалка-екстремалка.

— Твій колишній управитель теж думав, що ти просто вмієш ввічливо посміхатися й наливати джин, — я загорнулася в рушник по самі вуха, відчуваючи, як шкіру приємно щипає від солі та легкого вечірнього бризу. — Тож ми обоє розчарували свої резюме сьогодні.

Я сіла на шкіряний диван, підібгавши під себе ноги, і спостерігала за тим, як Дан господарює на своєму катері. Без свого барменського фартуха, у самих лише мокрих лляних штанях, він виглядав бісової привабливо. Широкі плечі, рельєфна спина, на якій грали відблиски вечірнього сонця... Я зловила себе на думці, що моя внутрішня «залізна леді» не просто дала тріщину — вона капітулювала й підписала акт про повну та беззастережну здачу територій.

Данило відчинив маленьку висувну панель у борту катера, про яку я навіть не здогадувалася, і дістав звідти тонку суху сорочку — білу, з м'якої бавовни.

— На, вдягни, — він кинув її мені на коліна. — Твій сарафан сохнутиме до завтра, а вечори на воді підступні.

Я скинула мокрий шовк і накинула його сорочку. Вона була мені величезною: рукава закривали пальці, а поділ сягав майже до колін. Але вона пахла ним — кедром, свіжістю й тонким шлейфом дорогого парфуму. Це було дивно, але в його речах я почувалася захищенішою, ніж у власних обладунках із ділових костюмів.