Три дні

Три дні

День перший

Я дивилася, як хлопчаки зібралися довкола нашої Зірки й, щось бадьоро обговорюючи, сміялися. Я уткнулася в підручник, але думки були далекі від фізики. Вони вперто скакали у бік хлопців, де на парті сидів Сергій-моє таємне кохання. А може, й не таємне. Я підвела голову і подивилася на нього. В цей момент він обернувся і глянув на мене. Повітря вибило з моїх легень, він раптом мені підморгнув. Я відчула, як щоки залила фарба та опустила голову. Вже не бачила, а тільки чула, як хлопці сміялися. З мене чи ні, але мені вперто здавалося, що це я причина їхнього сміху.

Так ось про мене: я типовий представник ізгоїв у школі. Я не ботанік і навіть не страшко. Хоч тут мені пощастило, пубертатні прищі обійшли мене стороною і брекети мені не ставили, із зубами мені теж пощастило. Мама каже, що за неформальною зовнішністю я ховаю невпевненість у собі та скутість. Може, вона й має рацію, але один раз спробувавши щось змінити в одязі та в макіяжі, я зустріла додаткову глузливу увагу класу. Я сподівалася, що, може, так він зверне на мене увагу. Він звернув. Гучно на весь клас прокоментував, що, мабуть, я закохана. Більше я не експериментувала.

Відносини із класом не склалися відразу. Коли брата перевели до цього міста, керувати напрямком по менеджменту у місцевій газеті, він забрав мене з собою. Мене прийняли як дивину, потім просто почали ігнорувати й іноді насміхатися. Коли наша Зірка спробувала перевірити моє терпіння на міцність, я дала відсіч. З того часу ніхто не намагався цькувати. Я була сама по собі та друзів у мене так і не з'явилося.

Якщо комусь цікаво, чому я переїхала із братом, то все просто. Він узяв опікунство наді мною. Мій батько загинув в автокатастрофі, мама не витримала втрату і пустилася берегів. Забула, що має неповнолітню мене. Почала пиячити та знайшла собі слушну для цього компанію. Вітька намагався її лікувати й час від часу вона згадувала про материнський обов'язок. Плакала, каялася і намагалася бути матір'ю, а потім усе повторювалося. Де вона зараз, я не знаю. Востаннє надсилала фотографії з Греції, знайшла там нового кавалера. Писала, що щаслива і намагається розпочати нове життя. Сподіваюся, що вона й справді щаслива і в неї все вийде. Я вже звикла без неї жити.

Вітька був гарним братом. У моє життя не ліз, та й коли йому було, на витрати гроші виділяв. Іноді ми разом снідали, іноді вечеряли, іноді брав із собою у вихідні на шашлик з його колегами. Але мені не було чим там зайнятися, звичайно. Я тинялася, мило посміхалася і чекала коли уже додому. А пізніше просто відмовлялася їхати. Цікавіше було поблукати містом або позависати в інтернеті.
                                                                                                                        

До класу увійшла ціла делегація. З нашою класною увійшла директор та ще незнайомі мені люди.

– Діти! Хочу вам представити нашого спонсора, містера Ріда. Він є представником компанії Loren Group. Нашій школі випала честь показати себе на презентації нового продукту компанії. Це Пилип Андрійович - хореограф. Він займатиметься постановкою номера. Діти, хто бере участь, сьогодні звільняються від уроків.

Клас загудів. Хтось розчаровано, хтось радісно.

- Алочко, всі з групи на місці? - Запитала класна.
- Так, - відповіла наша Зірка.
- Чудово. Тоді всіх запрошую до зали.  

Зашурхотіли книжки, заскрипіли стільці та хлопці з дівчатами вишикувався парами перед гостями й дуже елегантно схилилися у вітальному поклоні.
Я і не уявляла, що тренування, на яке мої однокласники ходили - були танцями. Гримнули двері й клас майже спорожнів.

- Що, вороно, очима лупаєш? Пішов твій ненаглядний із нашою Алочкою? Тебе не взяли? -Я навіть не відразу зрозуміла, що це звертаються до мене.

Підняла очі й подивилася на хлопців. Дімка та Мішка-два брати близнюки, задираки та постійні супутники Алочки, стояли наді мною й іржали. Весь клас затих і всі чекали розвитку події та моєї реакції.

- Це до чого було сказано? -Якнайбільше байдуже відповіла я.
- До того, що вся школа знає, як ти по ньому сохнеш. Напевно, вдома навіть стіни його фотографіями заклеєні? -Заржав як кінь Дімка.
- Хочеш перевірити? - я почала злитися, - я такою
фігнею не страждаю.
- О, так Сергій тепер фігня, так йому і передамо,-тепер реготом вибухнув увесь клас.

Зазвичай я не страждаю на недорікуватість, але тут чомусь я не знала, що відповісти. Я схопилася і вибігла з класу. Обличчя горіло, злі сльози струмком бігли по щоках.
У холі зупинилася навпроти дзеркала. У ньому побачила молоду дівчину з великими синіми заплаканими очима. Чорне, як смола, довге волосся сплуталося, картину доповнювало абсолютно чорне вбрання. Навіть лак на нігтях був чорним. Подумала, що не заважало б розчесатися, та рюкзак забула у класі. Повертатися не хотілося. Розчесала п'ятірнею волосся, витерла очі. Добре, що туш та підводка водостійкі.

Спустилася до шкільного саду. Є одне місце на задньому дворі, туди рідко хто заходить. Колись там у саду був майданчик для молодших класів. Потім сад розсадили. Але будиночок залишився. Саме там я часто знаходила усамітнення та спокій, іноді навіть засиджувалася до ночі: слухала музику та робила уроки. Вдома все одно ніхто не чекав.

Сьогодні я вкотре тут знайшла притулок. Сиділа довго, вже почало темніти. Вже й поплакала, і на своє життя поскаржилася Богові. Потім із запаленими після сліз очима просто дивилась у небо. Додому йти не хотілося. З'явилася думка піти до Вітька на роботу. У нього завжди були круасани на роботі та кава. Сьогодні навіть не пообідала.

Раптом почула кроки. Хтось наближався до мене.
Скрипнули двері та в отворі з'явилася голова мого однокласника, ботана Юрчика.

- Вітання. Я приніс твій рюкзак.
- Дякую! Як ти мене знайшов?
- Блаженний наш підказав, - сміється, - знаєш, він розмовляти вміє, а не лише простягати руки для потиску. Він не божевільний, просто дивний трошки. Інакше його б у спец.школу відправили. - почав швидко тараторити Юрчик. Нервував, мабуть.
- Напевно так, я не думала над цим.
- Ти це, не зважай на цих придурків. Вони всіх задирають. Тобі ще й не сильно дістається, ось мені часто влітає. Просто не зважай.
- Дякую, Юра.-Сумно посміхнулася.
- Хочеш проведу додому? Вже пізно, чи мало що… - збентежився.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше