Епілог

Укка сиділа біля столу при блідому світлі олійної лампи і пряла пряжу, бурмочучи собі під ніс давню пісню-заклинання.

Щось привернула її увагу, і вона підвела голову. Незабаром по той бік дверей пролунав невпевнений шерех. Укка посміхнулася.

– Заходь вже! – голосно сказала вона.

Двері відчинилися, і до будинку зайшов Ізенар. Він підійшов до столу, сів навпроти чаклунки.

– Принеси мені вина…

Укка відійшла до вогню і, повернувшись, поставила перед ним чашу. Ізенар зробив ковток і чашу відсунув.

– Ти теж вважаєш, що я жорстокий і безсердечний? – похмуро запитав він.

– Кожен  дбає про себе, уміє! – посміхнулася Укка, уважно розглядаючи насуплене обличчя нічного гостя. 

– Я ще не старий, здоровий і сповнений сил, як фізичних, так і душевних, – вів далі Ізенар, – і ось дивлюся на дітей, своїх і етелянських і розумію, що їхнє щастя викликає в мені злість!

– Що з тобою? Давай я приготую тобі ще зілля! У мене залишилося трохи чорного моху.

– Я ще не старий, але глянув сьогодні в дзеркало і побачив старого... Що зі мною сталося, Укка? Моя рука затремтіла, коли я метнула сокиру, але не від того, що послабшали м'язи… І я не можу осмислити причини…

– Ти завжди думав, що правиш Лянсидой мудро і не слухав моїх порад, любий!  Ти вважав, що всі зобов'язані приймати тебе такого, яким ти себе поставив перед ними, і не хотів нікому поступатися. 

– Допоможи мені, Укко… Моє серце згоряє в полум'ї, моя душа бажає відчути колишнє: любов, ніжність, пристрасть… Адже і я колись був ніжний… – сказав Ізенар і на мить впустив голову на стіл, ніби не витримував тяжкості думок, що тіснилися в ній.

Укка підійшла до вогнища, дістала з полиці над ним маленьку скриньку, а звідти темний і запорошений флакон.

– Що це? – спитав Ізенар, дивлячись, як вона висипає порошок у чашу з недопитим вином.

– Те, що допоможе тобі зміниться зовні… Згадай, який гарний і статний ти колись був… Яка жінка покохає тебе таким, яким ти є зараз? 

 – Так! Мені про це і Мер'ята часто твердить… Невже зовнішність – це те, що допоможе змінити долю? – спитав Ізенар зі звичним роздратуванням і мимоволі торкнув язиком те місце, де бракувало двох втрачених колись на полюванні зубів.

– Ні, мій суворий вождь, не лише зовнішність… Але якщо ти бажаєш здобути кохання, то мусиш чимось пожертвувати. І насамперед: гординею і зарозумілістю... Пий!

Ізенар слухняно підніс до губ чашу.

– То будуть ще жертви? – запитав він, випивши вино.

– Твоя очерствела душа сприймає поняття любові та ніжності інакше, ніж має бути, – ухильно відповіла Укка, – це потрібно виправити…

Ізенар підвівся з місця і відчув легке запаморочення.

–  Звідки ця слабкість? – він сперся руками на поверхню столу.

– Не хвилюйся ні про що! – посміхнулася Укка, відводячи його в іншу кімнату, за полог, де стояло ліжко, – тепер ти спатимеш, а коли прокинешся, то багато чого зміниться!

Ізенар, не опираючись, ліг. Сон – легкий і приємний дурманив його свідомість, забирав його душу за межу видимих ​​світів, наповнював його серце майже забутою безтурботністю. Здається, востаннє він відчував таке в молодості, коли зрозумів, що закохався.

Укка вкрила його покривалом і вийшла з дому в теплу,  багатозоряну ніч.

Вона стала босими ногами в струмок  і спрямувала допитливий погляд у темряву Сухого русла. Вона не бачила, але відчувала, як повільно починають темніти і в'янути гілки Сутінкових хащей, що ділять русло на дві половини.

Через деякий час зарості згинуть, тому що в них більше немає потреби. Чаклунка не сумнівалася: води Великої річки теж повернутися, але коли це станеться, вона не могла припустити. А отже, ще не настав час хранителькам йти на спокій.

Укка подивилась на свій будинок, у якому спав Ізенар і беззвучно заворушила губами, приносячи заклинання. 

Води струмка закипіли, задимилися, закружляли стрімкими вирами і забарвилися в золотисто-червоний колір. Водяна безодня розкрилася під ногами чаклунки, і потягла Укку вниз, у свої глибини.

Тихе світло повільно згасало, заспокоїлися хвилі струмка, а потім з глибини його вдарив яскравий сніп світла, – такий, що  зірки на мить потьмяніли. 

Разом із променем, із темних вод винісся на волю прозорий серпанок. Похитуючись, опустився він на землю і перетворився на молоду, дуже вродливу дівчину з довгим темно-рудим волоссям, білою шкірою і очима  ясними, як небесні зірки. 

Укка схилилася і подивилася на свій відбиток у струмку. Вона вже забула, як колись виглядала. Вона прикрила очі і затремтіла віями, насолоджуючись дотиком до оголеної шкіри свого густого, теплого волосся.

Ніч розтікалася по сонному лісі, ставала все глибшою,  все непроникнішою, а у вікні будинку, як і раніше, маячив тьмяний вогник масляної лампи.

Укка ще раз окинула уважним поглядом ліс, небо та Сухе русло. Вона задумливо усміхнулася якимось своїм, таємним думкам, немов тінь, ковзнула в будинок і щільно зачинила за собою двері.