47.2

Теумар нічого не відповів. Догадавшись про щось, пішов він уздовж стіни, проводячи долонею по вологому шорсткому каменю. Серце його страшно стукнуло, а наступної миті немов десяток маленьких розпечених голок вп'ялися в його шкіру. Теумар скрикнув і відсмикнув руку.

– Що?

Айна злетіла на ноги і підбігла до нього. 

Теумар очима вказав на стіну. Верхню її частину вкривала темна пляма, що мерехтіла тьмяними блакитними прожилками.

– Чорний мох! – зачаровано прошепотіла Айна.

– Так! – Теумар знову спробував торкнутися жорсткого дрібного листя, але від болю, що пронизав руку, у нього потемніло в очах.

–  Стривай! Адже це я маю його взяти! – вигукнула Айна.

–  Будь обережна! – хрипко озвався Теумар.

Айна затримала повітря і дуже повільно доторкнулася до моху кінчиками пальців. Потім, уже сміливіше, провела по його твердій поверхні всією долонею.

– Нічого ... – прошепотіла вона і почала квапливо відокремлювати шар моху від стіни, –  скільки необхідно взяти?

–  Не знаю! Бери, скільки вийде! Сюди…

Теумар зірвав із пояса сумку. 

Айна тримала в руках пласт моху. Вона хотіла вже покласти його в сумку, підставлену Теумаром, але в голові запаморочилося, долоні розтулилися самі собою, мох вирвався з її рук і полетів униз.

З тихим плеском упав він у струмок, який, відокремившись від основного потоку, вузькою золотаво-червоною стрічкою звивався у них під ногами.

– Ні!

Айна інстинктивно кинулася ловити мох і відчула, як її руки, насилу пройшовши крізь невидиму перешкоду, торкнулися обпікаюче крижаних хвиль. 

Ще погано розуміючи, що трапилося, Айна висмикнула мох із води і кинула в сумку, яку Теумар відразу надійно закрив і міцно пристебнув назад до пояса. 

Айна спробувала знову торкнутися води, але в неї нічого не вийшло. Вона подивилася на свої руки: вони були сухі, не єдиної краплі чарівної води не залишилося на шкірі.

– Мабуть, мох якимось чином послабив захист, – сказав Теумар, – але магія сама себе оберігає.

– Напевно… І як нам бути? –  Айна неспокійно озирнулася на всі боки, –  Як повернутися додому? Ми навіть назад, нагору піднятися не зможемо.

– Ходімо по течії струмка! – запропонував Теумар, але струмок, немов насміхаючись, одразу змінив напрямок і потік назад, туди, звідки вони прийшли.

–  Це означає, що в такий спосіб ми вихід не здобудемо, – сказав Теумар.

– Невже все марно? – прошепотіла Айна, з останніх сил стримуючи сльози.

Десь вдалині загуло, немов лабіринти печер знову почали обрушуватися.

– Я не витримаю більше… –  приречено прошепотіла дівчина.

Останні залишки волі покинули її. Вона уткнулась обличчям у груди Теумара і гірко заридала.

– Треба тікати, –  сказав він, прислухаючись до гулу, що наближався, здавалося,  з усіх боків.

– Ні, краще вже померти…

– Айно!

Вона обм’якла у його руках.

І тут стіна, на якій продовжували мерехтіти залишки моху, затремтіла і розчинилася, відкривши чорний прохід.

– Сюди! – крикнув Теумар, потягнувши Айну за собою в порожнечу, в невідомість, а за їхніми спинами вже валилася кам'яна стеля.

– Тікаємо!  

Вони побігли, але скоро зупинилися, розуміючи, що біжать даремно. Камені не летіли їм на голови, підлога не тремтіла, готова розгорнутися – навколо було тихо і спокійно.

– Куди ж нас знову занесло? – Айна крутила головою на всі боки.

– Подивимося… Ходімо! – І міцно взявши дівчину  за руку, Теумар впевнено рушив уперед.

Незабаром підлога під ногами почала неухильно виводити вгору.

–  Може там вихід, і ми потрапимо назовні? – обережно запитала Айна.

Голос її тремтів від надії  і  від страху, що ця надія виявиться марною.

А коридор провадив усе вище та вище. Цівки піску почали обсипатися зі стелі через якісь невидимі очам крихітні розколини. 

– Ми піднімаємось, але де опинимося, лише богу Вогню відомо! – промовив Теумар.

– Світло! – вигукнула Айна.

Попереду і справді блиснуло світло, схоже на сонячне. Вони пришвидшили крок.

Під ногами ковзав пісок, і скоро вони поринули в нього по щиколотку. 

Піску ставало все більше, він закручувався навколо них вирами, але не перешкоджав їм йти, навпаки, наче сам ніс їх уперед, прямуючи назовні нестримними потоками.

– Сипучі піски! – крикнула Айна.

– Але зараз вони нам у підмогу! Тримайся міцніше за мою руку!

Хвилі піску, кружляючи шаленими вихорами, винесли їх на поверхню.

Вони побачили ліс на стрімчастому березі, почули спів птахів. Яскраві полуденні промені обрушилися на них з блакитного неба, яким бігли легкі невагомі хмарки.