Розділ 12.1

Тупіт копит, собачий гавкіт сполохали сонний ліс. Тривожні червоні відблиски заметушилися серед темних кострубатих стовбурів.

Ізенар, обшукавши будинок і двір, зрозумів, що Айні вдалося якимось дивом вибратися за ворота і наказав розшукувати її в лісі з собаками та смолоскипами. Він сам очолив цю погоню.

Ізенар побоювався не того, що дівчина зуміє втекти назад в Етеляну  – у цьому випадку він має повне право вимагати її назад, нехай навіть публічно, погрожуючи війною, бо між ним та Саймом відбулася чесна угода. Ні, Ізенар боявся, що з Айной станеться якесь непоправне лихо.

Околиці Сухого русла  дуже небезпечні   і втратити такий цінний видобуток було б надзвичайно прикро, адже другої подібної дівчини не знайти на Землі Процвітання! 

Можливо, десь у далеких краях і живуть ті, що    теж хоч якось володіють магією, але достеменно Ізенар цього не знав. Світ надто великий, а він бачив лише малу його частину!

Теумар відразу зрозумів, що означає цей шум у лісі і кинувся назад у будинок. 

Укка чаклувала над розбитою потилицею все ще непритомної, прикритої легким покривалом Айни.

– Шукають… – промовив він голосом, що переривався від хвилювання. –  Але сюди вони не посміють увійти!

– Не посміють! Однак я не маю наміру ховати її, – холодно озвалася Укка, – тому, нехай вони її знайдуть… Іди,  поклич  батька. Я маю поговорити з ним.

Теумар хотів було заперечити, але натрапив на гострий, незаперечний погляд чаклунки і зрозумів, що вимагати чи вмовляти – марно. А погрожувати – небезпечно.

Він мовчки вийшов із дому.

Шум погоні котився лісом. Ізенар і справді не наважувався порушити спокій і усамітнення Укки,  бо знав:  мудра  чаклунка не зробить нічого, що може зашкодити Лянсіді.

Теумар видав особливий пташиний крик, який міг розпізнати лише його батько. За кілька хвилин безладний тупіт і собачий гавкіт стихли, немов за  якимось чарівним словом.

Теумар ще раз крикнув, і незабаром із темряви лісу на самоті виїхав Ізенар. Він анітрохи не здивувався, побачивши сина посеред дрімучої хащі.

– Айна тут, батьку, – тихо промовив Теумар, кивнувши назад, на будинок Укки. –  Я знайшов її. Тільки вона поранена, непритомна...

–  Добре, –  спокійно відповів Ізенар, зістрибуючи на землю.

– Рана не завдасть клопоту, – сказала Укка, коли вони увійшли всередину, –  Але чи потрібно приводити її до тями?

– Про що ти говориш? – спитав Ізенар, роздивляючись безвольно розкинуту  на ліжку, все ще бліду дівчину.

– Тобі потрібна непокірна, здатна вп'ятися зубами в горло,  наче  дика кішка? – з глузливою усмішкою спитала чаклунка.

– Ні, – повільно відповів вождь Лянсіди, – я хочу, щоб вона була слухняна і ласкава, хай не зі мною, але з сином.

– Батьку! – вигукнув Теумар.

– Мовчи! Я все сказав тобі раніше і повторювати не маю наміру! – Ізенар грізно підвищив голос.

Потім він знову окинув уважним поглядом непритомну Айну і додав:

– Але якщо зумієш підкорити її волю лише моїм бажанням, зробити її закоханою в мене, змусиш добровільно прийти до моїх обіймів…

–  Є дуже сильні любовні чари, що забирають розум, – сказала Укка після недовгої паузи.

– Ні, таке не годиться, – похмуро відповів Ізенар, – ти й сама знаєш, чому.

– Знаю. Тому все, що я можу зробити для тебе – це на якийсь час позбавити її пам'яті, – відповіла Укка.

– Пам'яті позбавити? – задумливо перепитав Ізенар, погладжуючи сиву бороду.

– Вона стане  наче чисте полотно, на якому можна вишивати все, що заманеться. Якщо ти переконаєш її…

– Скажеш, що вона твоя дружина! – з радістю підхопив Теумар, – і все справдиться як треба!  Якщо ти будеш з нею добрим і чуйним, то рано чи пізно…

– Неможливо приспати пам'ять надовго. Дівчина сильна, але на наше щастя – дуже юна, і сила її все ще дрімає, – сказала Укка і запитливо подивилася на Ізенара, – То що мені робити з нею?

– Як довго вона пробуде в темряві безпам'ятства? – спитав Ізенар.

– Важко обіцяти напевно… Можливо, кілька діб…

– Але потім можна дати їй ще зілля ...

– Такий спосіб спрацює, але не думаю, що на тривалий час. Щоразу дія чар буде слабшати, її кров почне очищатися швидше, і врешті-решт зілля стане марним, –  попередила чаклунка.

– Я зрозумів. Скільки ми маємо часу до того, як її магія пересилить зілля?

– Не більше двох місяців.

– І все ж варто ризикнути! Ймовірно, за цей термін мені вдасться завоювати її відданість,  – самовпевнено промовив Ізенар.

Очі його жадібно заблищали. Молода, вродлива, любляча дружина – хіба це не гідна нагорода і не насолода для одиноких і нудних днів, які проводить він у Лянсіді? 

Гарні служниці – швидкоплинна розвага, вони не йдуть ні в яке порівняно з спадкоємицею Етеляни. Навіть влада не так переймала чуттєвість Ізенара, як можливість мати Айну.