РОЗДІЛ 37

Боги

Схил вулкана видавав звуки, схожі радше на повільне перетравлення, ніж на щось природне чи тим паче заспокійливе. Під ногами хрускотіла чорна лава – не така вже й пекуча, якщо знати, куди саме ставити ногу, а в небі кружляли попелясті птахи: то чи справжні, то чи вигадані самою природою від перевтоми. І серед цього суворого, майже урочистого пейзажу рухалися двоє дивакуватих туристів.

Один із них був у білому пальті, щедро поцяткованому сажею, і притискав до грудей старовинний чайник так, ніби це була остання річ у всесвіті, що мала бодай якийсь сенс. Другий – у темному костюмі, з соломинкою в роті та дерев’яною палицею в руці, на кінці якої хиталося яйце, наче воно ще не вирішило, чи хоче брати участь у цій подорожі.

– Я серйозно, Вал, – сказав Сем, зупиняючись на виступі. – Цей чайник пережив три війни, дві революції і один невдалий експеримент.

– Ага, – кивнув Валентайн, не відриваючи погляду від киплячої лави. – Але чи витримає він крутий окріп за рецептом Матері Землі?

Він обережно опустив яйце в шипучу масу, і воно одразу закипіло, видаючи звуки, ніби щиро скаржилося на несправедливість буття. Вал, задоволений результатом, підпер підборіддя рукою і вмостився з виглядом людини, яка щойно провела вдалий експеримент над реальністю.

– Скажи чесно, ти ж усе це влаштовуєш лише для того, щоб мене довести? – Сем сів поруч, намагаючись струсити попіл, але той лише розлітався ще далі, ніби мав власні плани на життя.

– Я б ніколи не витрачав такі ресурси просто заради того, щоб тебе довести, Сем, – спокійно відповів Валентайн. – Я роблю це, щоб довести тобі: вони не кращі за нас. Хоча, мушу визнати, і не гірші.

Сем лише тихо зітхнув, поставивши чайник поруч із такою обережністю, ніби клав на землю уламок зірки. Потім завмер, вдивляючись у горизонт, де крізь дим і попіл бігли люди – останні, розсипані по уламках планет. Уже не було ні країн, ні континентів, тільки земляни, які чомусь усе ще продовжували бігти.

– Дивись, – тихо мовив він.

– Бачу. Гарно біжать. Майже синхронно. Як думаєш, це страх чи надія?

– Гадаю, і те, і інше. Їм більше нікуди йти.

– Куди саме?

Сем повернув голову, і в його очах стояла втома, змішана з попелом.

– Туди, звідки вони колись вийшли. У місто, якого більше немає.

Вал довго мовчав, дивлячись у той бік, де рухалася далека колона.

– Початок кінця експерименту, Семмі, – нарешті сказав він. – Або кінець початку.

Яйце в лаві сіпнулося, тріснуло й випустило клуб пари.

– Оце вже омлет, – криво всміхнувся Валентайн.

Сем глянув на нього й сухо додав:

– Воно переварилося.