РОЗДІЛ 35

Чотири дні тому. Обидві планети

Після потопу, спеки, холоду й метеоритного дощу майже сонячний день здавався чимось підозрілим. Земля не здригалася, небо не гуркотіло, каміння не сипалося з висоти – і саме ця тиша здавалася неприродною. Вперше за довгий час люди дозволили собі думати не про те, як дожити до вечора, а про те, що буде через тиждень.

Поселення на схилі розрослося швидко й без жодного плану. Будиночки зі старих дверей та рекламних щитів тулилися поруч із наметами з брезенту й пластику. Десь замість даху лежав перевернутий дорожній знак, десь стіною служили складені камені. Між укриттями протопталися вузькі стежки, а біля деяких осель уже зеленіли перші грядки – вперта, майже образлива для всього пережитого рослинність.

Люди знову взялися за речі, які ще місяць тому здалися б божевіллям. Хтось лагодив старий стілець. Хтось фарбував стіну, ніби колір міг повернути світ у попередній стан. Хтось вирізав із дерева фігурки – зосереджено, майже вперто, ніби доводячи самому собі, що світ не розвалився остаточно.

Мо йшла центральною стежкою, і волога глина чіплялася за підошви чобіт. Сонце м’яко гріло плечі, в повітрі змішувалися запахи диму й щойно розритої землі. Біля напівзруйнованого сараю Фріп вовтузився з дверима, зосереджено забиваючи кривий цвях каменем замість молотка.

– Думаю, тобі час переїхати, – сказала Мо, не сповільнюючи кроку.

Фріп підвів голову.

– Куди?

– До мене.

– Це пропозиція чи погроза?

– Не тіш себе ілюзіями. Просто мені потрібен хтось, хто зачинятиме за мною двері. Я боюся протягів.

Фріп хмикнув, коротко й майже задоволено.

– Брешеш.

– Звісно.

– Тоді переїду.

Мо кивнула й пішла далі, ніби розмова не мала жодного значення. Але чомусь саме вона зробила цей день трохи кращим.

На обох планетах життя повільно, обережно поверталося. Люди лагодили взуття, варили супи з усього, що ще можна було назвати їжею, зводили нові укриття, сперечалися через дрібниці й навіть інколи сміялися – так, ніби сміх теж був частиною виживання.

Клементина кілька годин поспіль пояснювала групі вцілілих, чому не можна складати запаси просто біля вогнища.

– Бо висока температура прискорює процеси розкладу.

– Нас уже шість разів ледь не вбив кінець світу, – зітхнув Орт. – Мені здається, їжа зараз не найбільша проблема.

– Саме тому вона і є найбільшою проблемою, – спокійно відповіла Клементина. – Більшість людей переживає катастрофи, а потім помирає від поганої логістики.

Ніхто так і не зрозумів, жартує вона чи говорить цілком серйозно.

На планеті Валентайна Орт майже весь час тримався поруч із Флегмою. Після смерті Сари й Менді всередині нього щось остаточно тріснуло. Світ міг скінчитися завтра – і тому він більше не бачив сенсу відкладати зізнання, ховати почуття чи чекати “доречного моменту”.

Доречних моментів більше не існувало.

На планеті Семвела все виглядало значно болючіше.

Сара була жива.

І чудово бачила те, що відбувається.

Вони стояли біля недобудованого будинку, де кілька людей монтували новий дах. Здалеку долинав сміх Флегми, різкий і безтурботний, ніби він узагалі не належав цьому місцю.

– Ти навіть зараз дивишся на неї, – сказала Сара.

Орт не відповів.

– Дивно, – продовжила вона спокійно. – Раніше я думала, що люди йдуть раптово. А виявляється, усе відбувається значно раніше. Просто одного дня помічаєш, що людини поруч уже немає. Тіло є. Голос є. Звички залишились. А самої людини – ні.

Він відвів погляд.

– Я не хотів робити тобі боляче.

– Усі так кажуть, – відповіла вона рівно. Без злості. Без сліз. І від цього стало тільки гірше.

Вони трохи помовчали.

Потім Сара глянула кудись за його плече й тихо додала:

– Якщо підеш у бруд – сам станеш брудом.

Після цього вона розвернулася і пішла.

Орт довго дивився їй услід. Потім перевів погляд на Флегму. І не пішов за Сарою.

Того ж дня Флегма сиділа біля стіни одного з будинків і малювала. Саморобна фарба бруднила пальці, на щоці лишилась зелена смуга, а волосся постійно спадало на очі. Вона виводила на дерев’яних дошках дивні спіралі, що водночас нагадували квіти, водяні вирви й цілі галактики.

На мить їй пригадалась Флер. Колись давно маленька дівчинка боялася заходити в зарослий сад за будинком і була переконана, що там неодмінно загине серед бруду, калюж і дощових черв’яків. Тоді Флегма сміялась так сильно, що ледве могла говорити, а потім пояснювала, що бруд легко змивається.

Спогад виник раптово – і так само раптово зник.

Флегма подивилась на свої вимазані руки й мимоволі всміхнулась.