РОЗДІЛ 34

Площа. Обидві планети

Лава стрімко й невідворотно підповзала до центру міста. Вона текла вулицями густою світлою рікою, що пожирала все на своєму шляху. Асфальт здимався, тріскався, провалювався всередину, а з розломів виривалися клуби пари з різким запахом сірки та випаленого металу.

Площа була забита людьми. Хтось тікав, хтось ніс на собі поранених, хтось просто завмер і дивився на вогняну хвилю, ніби розум відмовлявся визнавати те, що бачили очі. Поруч із фонтаном каналізаційний люк здригнувся, підскочив і з глухим вибухом вилетів угору – з отвору вдарив стовп багряного полум’я, змусивши натовп розсипатися в крики й паніку.

Мо Ліптон стояла навколішки посеред площі в рваній, колись яскравій кавовій формі, стискаючи в руках порожню кружку. Вона сміялася – так, що плечі тремтіли, а сльози текли по закопченому обличчю. Губи потріскалися від спеки, повітря обпікало легені з кожним вдихом. Поруч валялися уламки генератора й сплутані кабелі.

– Ну звісно… – видихала вона крізь сміх. – Звісно, саме так…

Наче світ нарешті розповів їй свій головний жарт.

Орт пробирався крізь натовп, несучи на руках Флегму. Її ліва рука була почорніла від опіку, залишки тканини злилися зі шкірою, а голова безвільно хиталася з кожним його кроком. Орт задихався, спина палала від напруги, ноги підкошувалися, але він уперто йшов далі.

– Не дам… – крізь зуби шепотів він. – Не дам тобі померти…

Він перечепився за перевернуту вивіску “Пекарня Ельзи” і впав на коліна, закриваючи Флегму собою від уламків, що летіли навколо. Кілька секунд лежав, важко дихаючи, а потім знову підвівся.

– Ще трохи… чуєш? Ще трохи…

На даху напівзруйнованої мерії стояв ще один уцілілий. Попіл осідав на його волосся і плечі, перетворюючи його на сіру статую. Він тримався за похилений димар і кричав униз, перекриваючи гуркіт натовпу та гул вулкана:

– Це кінець! Ви розумієте?!

Голос зірвався, але він не замовкав.

– Ми прийшли до чорта в гості, і він посадив нас за стіл!

Кріспіна металася між людьми, що тікали.

– Еліот! – її голос зривався. – Еліот!

Вона вдивлялася в обличчя, хапала перехожих за рукави, спотикалася об розкидані речі й знову підіймалася. Повз неї пробіг хлопчик із закривавленою ногою – вона навіть не помітила.

Люди рвалися до єдиного виходу – маленької площі з фонтаном між двома напівзруйнованими будівлями. Там ще можна було пройти. Поки що.

Але з обох боків вулиць уже було видно, як світна маса повільно завертає за кути будівель, відрізаючи останні шляхи втечі.

З провулка махали руками ті, кому пощастило вибратися. Хтось кидав мотузку, хтось допомагав підвестися пораненим, але з кожною хвилиною їх ставало дедалі менше. Лава повільно змикала кільце навколо площі. Згори раптом пролунав тріск – один зі старих дерев’яних балконів не витримав жару, відірвався від фасаду й обвалився вниз. Ударна хвиля зметнула попіл і тріски, а уламки впали всього за кілька кроків від Моріси “Мо” Ліптон. Вона на мить перестала сміятися – лише на кілька секунд, а потім фиркнула й уголос кинула:

 – Не влучив.

Лава вже дісталася перших сходів мерії.

Ще чотири дні тому все виглядало зовсім інакше…