Незмінний лідер
- Харашо із дальокого моря вазвращацца к радним бєрєгам. І даже… Шо даже?
- Даже к вашим неласковым зорям, к вашим вечным полярным снегам, - похмуро відповів Денис.
– К нашим. К нашим вєчним полярним – ти слова мені тут не плутай. А допуску на обсерваторію тобі ще нема, голубе-плутанику. І не дадуть тобі його, я так міркую, – Семенівна загнутим міцним пальцем, схожим на кіготь, поворушила насіння, обираючи найміцнішу й найжирнішу жертву. – Там же кругом – ракети найновіші, щоб ваші супутники збивати. Коротше – найсекретніше ППО, суцільно таємне, про це у нас усі знають.
– Яке ж там ППО? Це ж селище Ленінське, там, окрім складу зі старими касками, і нема нічого! – Денис уже трохи розбирався в місцевій топографії. – А цей, який біля зенітної батареї, – як він тепер після вашого перейменування називається?
– Ти «Ленінське» із «Леніно» не плутай! Це різні особистості! А те, що перейменували, – так і правильно зробили! Щоб ви своїми хаймарсами не розбомбили нам тут усе, спеціально вас заплутали, – Семенівна задумливо пожувала насінину, сплюнула лушпайку й твердо закінчила: – А ти – шпигун, і про це всі знають.
Денис відійшов від прохідної та сів на лавку біля клумби з яскравими квітами. Весь день у нього в голові штовхався голос бадьорого ідіота: ”зырка белая…зырка белая… зырка белая”... Денис заткнув вуха й утупився в пам'ятник. Навколо нього карла-марлавський ігумен ходив колами знаменитою ходою мавзоленінських ходоків: крок уперед, два кроки назад.
В голові Дениса також щось весь час крутилось: то ніби щось розвидняється, то знов - назад
Ліворуч від пам'ятника, на криво збитій лавочці курив, розставивши ноги та спираючись ліктями на коліна, Толик. Він усміхався, мружачи очі, і теж дивився на постамент. При вході біля смітника на невисокому п'єдестальчику стояла невелика, метра півтора заввишки, статуя: якийсь чоловік у незрозумілому сюртуку з лисуватою головою та ледь відстовбурченими вушками тьмяно вдивлявся в далечінь. Борідки не було – це був не той, який був у них на всіх купюрах. З місцевих ніхто не пам'ятав, кому був присвячений цей міні-монумент – за останні десятиліття його так зафарбували, що коли три роки тому приїжджала делегація Північної Кореї, його спокійно представили як пам'ятник великому вождю Кім Чен Іру.
Денис придивився: де він бачив це невиразне пласке обличчя?
– Точно! Як я одразу не згадав? Це ж – «французький комуніст» з того архівного малюнка в Libération! – Денис хотів ляснути себе по лобі, але згадав, що там стирчить козирок кепки. – Ким він там був, ще раз скажи, Іво?
– Моріс Торез, незмінний лідер французької комуністичної партії, і санаторій, насправді, названий його іменем, це цілком очевидно.
– «Санаторій імені Моріса Тореза»! – крикнув Денис. – «комуніст», це він – «французький комуніст»! Значить, 4-та амбулаторія – тут! Тут – у нас під носом! Слухай, Іво, а чому ти мені раніше не підказала?
– ти неодноразово підкреслював перевагу свого мисленнєвого апарату, що еволюціонує мільйони років, над моєю штучною нейронною мережею, створеною за десять хвилин, хоча всім відомо, що частота мозку людини на сім порядків менша, ніж у мікропроцесора двадцятирічної давності – 200 Гц проти двох гігагерц, і, крім того, швидкість нервового імпульсу по ваших аксонах становить 120 м/с проти нашої швидкості світла… – Іва любила відчитувати його ґрунтовно й методично, додаючи у прочуханку, як досвідчений учитель, факти й поняття, які можуть знадобитися учневі в майбутньому.
– Треба терміново дзвонити Неллі!
– і, як мені здається, ви з цією особою цілком у змозі самостійно аналізувати…
– Іво! Ну як же так? Ми втратили стільки часу! Гаразд, гаразд, – прошепотів Денис, – Я відпрошусь у Семенівни по насіння й зателефоную Неллі з будки.
– ти швидко освоюєшся. після того, як ти зміг видобути газовану воду із залізного ящика, – твоя перемога над телефонною будкою посідає почесне друге місце.
– Правда, я молодець? – Денис погладив себе по кепці. Толик, що сидів через лавку, зітхнув і несхвально похитав головою.
– о, я пам'ятаю цю битву – спершу ти перепробував усі голосові команди: «зателефонувати, дзвінок, набрати номер, зв'язатися». а коли не вийшло, то всі варіанти керівних жестів – підняти руку, опустити, махнути трьома способами, накреслити коло. до речі, люди, що спостерігали це шоу, дуже співчували тобі. але потім ти пішов правильним шляхом – став досліджувати сам механізм і зробив відкриття, що кружечок крутиться, і здогадався, що ці цифри служать для набору номера. коли ти повернув диск – я сказала собі: «це один маленький рух для людини й величезний стрибок для всього людства».
– Дякую, Іво. Мені приємно, коли ти помічаєш, як я стараюся. Адже я – молодець?
– звісно! «першокласник вчив уроки – і тепер в чорнилі щоки» – ти вже знаєш, яку функцію виконує цей розчин у навчанні неандертальців? єдине, що тебе тоді зламало, – ти не зміг додуматися, що велетенська пластикова гантеля з двома загогулинами – це мікрофон і навушник для зв'язку.
– Все одно я молодець, я адаптивний і прудкозвичний молодець!
Гендерні ролі
Він справді вже тут цілком освоївся й непогано обжився. Відсипаючи половину насіння, він безнаглядно йшов у дальні відрядження й зустрічався з Неллі. Насіння це він одразу здогадався пересипати в кульочки, скручені з п'ятифунтових купюр.
– Шоб ти знав: папірці твої тут нікому не подобаюцця, без потреби вони нам, – щоразу бурчала Семенівна. Вона зсипала насіння Дениса в пластиковий стаканчик, а м'яту банкноту завжди розгладжувала і, склавши вчетверо, засовувала собі кудись углиб нагрудної амуніції.
Щоправда, іноді він припускався прикрих промахів, як, наприклад, на першому побаченні з Неллі – коли, збираючись, переплутав п'ятдесятифунтовий папірець із п'ятдесятирубльовим. Спершу він навіть не хотів визнавати свою помилку – у його світі було неважливо, хто платить у кафе, а вже про те, щоб не забути взяти на побачення гроші, паперові гроші! – узагалі мови не було, усі оплачували покупки чим прийдеться – каблучками, браслетами, комунікаційними стіками, а підлітки взагалі платили по-новомодному – магнітними нігтьовими смужками.