За потребами
– І, до речі, про комунізм у СРСР: будували вони його неправильно – вони в нього не вірили! – Неллі поправила серветку, на якій стояла пластикова вазочка без квіточки.
Столик, за який вони сіли, трохи хитався, зате стояв біля самого вікна.
– Так, так, пам'ятаю: не туди пливли або взагалі потонули. Як казала моя прабабця, - перейшов на українську Денис: комуністи - це ті, хто вирішує - “кому не їсти”, тому їх так і кличуть. Ти про Голодомор чула? А хочеш, я тобі розповім, чому насправді це будівництво комунізму не вийшло? – озирнувся в пошуках офіціантки Денис.
– А ти знаєш? – усміхнулася Неллі. – А-а, ти ж у нас усе знаєш!
– Та знаю, я читав розсекречені в нас архіви, – Денис повернувся до Неллі й узяв її за руку. – Дай мені відповідь на одне питання: який найголовніший принцип комунізму?
– Від кожного за здібностями, і… і кожному – за потребами, – вивільняючись, проговорила Неллі, – а поки в нас обмежений комунізм – за обмеженими потребами.
– Так, правильно, і я розповім тобі, як вони намагалися впровадити – експериментально, звісно – у життя другу частину принципу, «кожному за потребами». Експеримент почали з найпростішого – з їжі. Це потреба зрозуміла і, до речі, фізично цілком обмежена – ти ж не зможеш з'їсти за один раз 100 кг ковбаси. Так же?
– Ну так, – неохоче погодилася Неллі.
– Так ось, у нових будинках стали будувати кухні із вбудованими холодильниками – не у всіх, звісно, а в дуже обмеженій серії, тільки для експерименту. Але холодильники ці були з двома дверцятами – одні відчинялися в одну квартиру, другі – в іншу, – Денис зробив рухи двома руками в два боки.
– Якось не віриться, – повільно сказала Неллі.
– Технічно це цілком просто – спершу такий холодильник установлюється, потім навколо нього викладається цегляна стіна, ось і все. Дивись, що виходить: кожна сім'я заповнює такий холодильник за можливостями, а бере звідти – за своїми потребами! Хіба це не комунізм?
– А якщо – одночасно? І з того боку відчинять, і з іншого – а сосиска одна?
Денис замислився, а потім ляснув себе по лобі:
– Елементарно, як я забув! Там же реле таке із замком стояло: тільки одні дверцята могли бути відчинені. Технічно це цілком просто. Потім вирішили ускладнити ситуацію: холодильник стали робити з чотирма дверцятами та монтувати його в колоні, на перетині чотирьох кухонь. Технічно…
– Технічно це цілком просто – я правильно кажу? – сказала Неллі.
– Правильно. І можеш не іронізувати – це був цілком серйозний проект, десятки будинків у кількох академмістечках. Щоправда, і пайки в тих сім'ях були пристойні. Але нічого не вийшло – усе це потім скасували.
– Чому скасували?
– На цьому треба було й зупинитися, а вони зробили п'яті двері. І помилилися – не зверху їх змонтували, а знизу. І в тій п'ятій квартирі, коли люк відкривали – усі продукти вниз висипалися. Понад усякі потреби – прямо на голову.
– Смішно, – серйозно сказала Неллі. – Ти б міг працювати оглядачем у тижневику «Шлях до Новокримського комунізму».
– …так, я з нею згодна, – подала голос Іва, – цікаво, свіжо, оригінально і прямо висипається на голову слухачеві. дівчина добре впливає на твою креативність, Денисе.
– Неллі, до речі, давно хотів спитати: а чому ваше Узбережжя – «Новий Крим»? Чому не лишили як раніше, просто – «Чорноморське узбережжя Кавказу»?
– Щоб із чистого аркуша почати, – знизала вона плечима. – Сиди, я на хвилинку вийду.
– А чому – «Третій Крим»? Щоб третій раз – із чистого аркуша?
Склянка води
Офіціантка, хоч і спочивала поряд з їхнім столиком, але явно перебувала в іншому вимірі, поки Денис робив безрезультатні спроби замовити частування. Досліджуючи якусь іншу гастрономічну надгалактику, вона періодично поверталася в наш скудний світ рівно на секунду, щоб зронити одну й ту саму фразу «цього нема».
– Ну добре. А можна нам, – Денис нервово склав місцеву газету й подивився в пластиковий листочок «Меню», – «шоколадний фондан», ось цей, «з пломбіром, полуницею, топінгом і м'ятою».
– Це старе меню, двадцятип'ятирічної давності, – неохоче видавила із себе офіціантка. – цього всього вже нема.
– Що у вас є? – спитала досвідченіша Неллі. – щось іще лишилося?
– Скінчилося все, – мляво прорекла бліда й холодна, як викинуте Денисом морозиво, офіціантка.
– Як у кафе може все скінчитися? – спалахнув Денис. – Добре, принесіть мені склянку води. Просто склянку води з-під крана.
Офіціантка з подивом повернула до нього голову, хмикнула й мовчки віддалилася.
– У нас із-під крана не п'ють. У нас у водопроводі – вода морська, солона, – нахилилася до нього Неллі.
– Як солона, навіщо? І що ж ви п'єте?
– Вино п'ємо. Щоправда – не весь рік, на весь рік не вистачає. А знаєш – ти приїзди до нас на свято молодого винограду – у нас тоді дівчата миють ноги, – Денис здивовано звів на неї брови, – і давлять виноград.
– Це коли – восени? – присунувся до неї Денис.
– У кінці вересня. Приїдеш? – Неллі подивилася на нього з викликом.
– А ти зі мною не поїдеш зараз? – Денис прибрав газету, що розділяла їх, на сусідній стільчик і нахилився до Неллі ще сильніше.
– Куди? – тихо спитала вона.
– До мене, – теж тихо відповів він.
– Навіщо? – ще тихіше прошепотіла вона.
У Дениса раптом запершило в горлі.
– …і? ну? не чую, – подала всередині його голови голос Іва, – кіномеханіку – звук пропав!
Денис зняв кепку й поклав її під стіл на газету. Неллі мовчала. Двоє в панамках за столиком напроти сиділи нерухомо. Колихаючись, підійшла офіціантка й мовчки поставила на стіл гранчак із каламутною водою.
– Не переживай, – нарешті сказала Неллі. – Я все одно не зможу до тебе приїхати. У нас з іноземцем можуть випустити – тільки якщо ти з ним з однієї сім'ї. Інакше – не виходить. Але ж ми з тобою – не з однієї сім'ї?