31 Міцна хватка

Вічно живий

– Уздовж скляної стінки, ходімо, вперед, – прошепотіла Неллі та злегка підштовхнула його в спину.

– Куди ми йдемо? – обернувся Денис.

– Тихо! Ти надійшов у моє повне розпорядження на триста років, пам'ятаєш? Отже – без питань, давай, рухайся.

Денис намацав попереду невелику сходинку і, щоб не зашпортатись, притиснувся до холодної гладкої стіни. За товстим темним склом у тьмяному світлі колихалися якісь тіні. Раптом із чорнильної глибини, розсунувши чи то нитки водоростей, чи то пасма ліан, випливло, ледь обертаючись, тіло чоловіка у військовій формі. Вусате обличчя повільно повернулось у бік Дениса. Вивалений язик і відкритий рот, з якого тонким струмочком підіймалися бульбашки повітря, – не лишали жодного сумніву в твердому рішенні цього трупа пробратися в інший світ саме підводним способом. Закочені білки очей блиснули відбитим світлом, і Денис, скрикнувши, відсахнувся від стіни акваріума. Він перечепився через щось позаду, змахнув руками та гепнувся навзнак, ударившись потилицею об кахельну підлогу.

– Вибач мене, будь ласка, вибач, вибач. Це я винна, це моя провина, – його голова лежала на колінах у Неллі. – Я дурепа, я просто хотіла здивувати тебе, вибач мене, вибач мене.

– Гаразд, нічого, – скривився Денис. – А хто цей пан із відклеєним вусом?

– Це товариш Рауль Кастро, наш улюблений Молодший Брат. Його нам подарувала Куба, наша Сестра Куба, ну та, яка – Острів Свободи. Вони Острів Свободи, а ми – Узбережжя Свободи, вони – Сестра, а ми… Узбережжя – воно – «воно» середнього роду… Коротше – ми з нею брати, – розповідь Неллі включала погладжування його лоба прохолодною міцною долонькою та чинила на організм надзвичайно цілющий вплив. – Кубинці провезли його тіло через подвійний кордон санкцій, потайки зашите в заспиртованій рибі-меч, під виглядом опудала для навчання дітей, – Неллі взяла носовичок і змочила його водою із пляшечки, яка, звісно, знайшлася в її мініатюрній безрозмірній сумці. – І в нас побудували Мавзолей. Ми ж морська держава – тому Мавзолей у нас у вигляді акваріума, це ж логічно. І ми з тобою зараз у приміщенні біля його задньої стінки. Вздовж неї ми можемо пройти до амбулаторії.

Так, логічно. Так, справді, що ще може подарувати сестра-Куба? Тіло улюбленого вождя! Фідель лишився в мавзолеї на Кубі, а Рауля прилаштували тут, на Узбережжі – Денис обережно покрутив головою, влаштовуючи хвору потилицю на теплих ногах Неллі зручніше.

– А, тому «наш младший брат приплыл с мечом, в огромной рыбе заточён», – згадав Денис виступ окатенької дівчинки з Нового Артека, – І де тепер ця риба-меч?

– У газетах писали – її на консерви пустили для трудящих, а меч – в експозиції, у Центральному залі мавзолею.

– Гаразд, треба вставати, – Денис пововтузився востаннє головою по ногах Неллі. – посвіти, будь ласка.

У Неллі в сумці знайшовся також і ліхтарик. Денис підняв з підлоги кепку й обернувся до Неллі.

– А де ключ? Він був у мене в руці?

– Коли ти падав – ключ залетів туди, – Неллі показала на прямокутний отвір повітрозабірника.

Третя амбулаторія була діюча, тому Неллі сказала, що вони проберуться туди о п'ятій ранку, коли там нікого не буде. Цього дня Денис прокинувся ще затемна. Він навшпиньки прокрався повз посопуючу на вахті Семенівну, але, коли потягнув на себе рипучі двері, почув за спиною «Куди намилився, касатику?». «На базар по насіння», – відповів Денис перше, що спало на думку. Семенівна просипіла «відсиплеш половину» й захропіла знову. Зі страху він двічі переліз через паркан невеликого будівництва, замість того щоб обійти його провулком, і, вийшовши на бульвар, швидко пішов передсвітанковими вулицями. Звіряючись із записом голосу Неллі, зробленим під час їхньої розмови завбачливою Івою, він за десять хвилин вийшов до великої заскленої будівлі, на якій висів велетенський плакат «Мега Музей СРСР». Неллі відмичкою відкрила бічні двері, вони спустилися в підвал і стали пробиратися вздовж цієї стіни…

– Нам пощастило, що він не впав туди вниз, – сказав Денис.

– Так, пощастило. Бачиш, он лежить, на виступі, – торкнувшись головами, вони вдивлялись у чорний отвір повітроводу.

– Давай я ще раз спробую, – зривистим шепотом сказав Денис.

– Ні-ні, ти мало не зірвався. Я не зможу втримати тебе, – сказала Неллі.

– Метра два з невеликим, – вдихнув Денис її запах. – А що там унизу?

– Це колодязь до самого Бомбосховища, на випадок вашого ядерного удару у відповідь, – прошепотіла Неллі. – Кажуть, там унизу зачинили будівельників після закінчення будівництва, і вони там усі померли. Ну, щоб зберегти секретність. Я не вірю в це, звісно, але так просто всі в нас кажуть.

– Всі кажуть – щоб зберегти секретність, зрозуміло, – кивнув Денис, відвернувшись від страшного провалля. Локон Неллі лоскотав його обличчя, але йому було не до того.

Надійні руки

Денис засунувся в отвір більше, ніж наполовину. Він кілька хвилин звивався, смикав ногами, але зрештою виліз назад.

– Ні, я не дістаю, – з помертвілим обличчям повільно вимовив він. – Там ще мінімум півметра і дуже слизько.

Вони помовчали.

– Гаразд, – нарешті сказав Денис, нагнувся й міцно обхопив її трохи вище кісточок.

– На що ти натякаєш? – спитала Неллі.

– Я втримаю тебе, – подивився на неї знизу Денис.

– Ні.

– Чому? У мене надійні руки.

– Ні.

– Ти боїшся? – Денис підвівся.

– Я в платті.

– Ну і що?

– Дурень.

Вони замовкли. Минуло кілька хвилин.

– Добре, – сказала Неллі, – ми зав'яжемо тобі очі моїм шарфиком.

– Краще виколоти, – буркнув Денис, – для надійності.

Вони знову помовчали.

– Добре, давай, – рішуче видихнула Неллі. – Зрештою, підводнят усіх на Хрощі головою вниз умочують.

Він пересунув кепку козирком назад. Вона зав'язала йому шарфик, потім лягла на підлогу біля отвору і, поступово просуваючись, опустила в нього руки, голову, плечі і, нарешті, тулуб. Денис сів на коліна поряд із нею, намацав її стегна, потім коліна, гомілки, стопи. Коли його кисті зімкнулися на її кісточках, Денис ривком підняв Неллі за ноги й опустив усе її легке тіло в яму повітроводу. Він міцно тримав її за щиколотки, намертво притиснувши їх до своїх плечей.