22 Спеціальні люди

Дві пачки папірос

Зі страху зірватися в провалля дорога відчайдушно тулилася до кам'янистої гори впритул. Вона звивалася всім тілом, чіплялася за всі вигнуті виступи, втискалася в усі ввігнуті виїмки. По другий бік, ліворуч, застигле від жаху море одним величезним синім оком невідривно дивилося на це безрозсудство.

Мікроавтобус на всіх електропарах ішов до гори впритирку, але на різких поворотах Толик, що нависав над кермом, як шуліка,  для більшого радіуса забирав убік провалля. Пасажири, почувши його крик «прірва зліва, скелі зправа!», ойкали одразу п'ятьма мовами, а Раїса для бадьорості духу горлала в мегафон «Ахтунг! Зараз - уважно!».

Денис спробував заплющити очі, але так стало ще гірше. Тоді він повернув голову і почав дивитись на каміння, що мелькало праворуч. Шия напевно знову пішла плямами, ну і нехай, пусте, давай думай про щось інше. Уяви, як дід похвалить тебе, коли дізнається, що ти стрибнув... Ні, нудить. Думай про інше. Про міни? Ні! Про дівчину? Ні. Коли страшно – які тут дівчата? Про її діда. Так, із них усіх найспритніший - її дід! Треба ж, придумати такий відгук – Денис понюхав папірець із номером телефону.

Вдих, ще вдих. Він заплющив очі і відчув, як серце знайшло собі затишну місцинку в грудях і перестало рватися-рятуватися назовні.

В юності їхні з Неллі дідусі були найкращими друзями. Вони запекло сперечалися, коли почалась Перебудова, ну, тобто ті ще нібито “комуністичні реформи”. Один наполягав на тому, що треба обов'язково дати драпака з цього Союзу, другий говорив: треба почекати, все зміниться. Один стверджував, що ці комуністичні реформи-для проформи - типова мімікрія, плями хибної надії на злісній морді перевертня, а другий покладав на особу Горбачова певні надії.

А може також відіграло свою роль те, що дідусь Неллі в той час був по вуха закоханий у Нелліну бабусю, а у діда Дениса був тільки швидкоплинний зв'язок з Денисівською бабусею.

Зрештою, один вирішив тікати, другий – лишатися. Перед розставанням вони домовились про кодову фразу на випадок, коли одному з них знадобиться допомога. І той, хто отримував цей сигнал від друга, мусив допомогти щосили – одразу приїхати або прислати найнадійнішу та найближчу людину.

Спершу вони хотіли модифікувати знамениті рядки «бабушка здорова, кушает компот» на «бабуся хвора, потрібні ліки», але відправити таку телеграму із Союзу було нереально: тут вам не цирк із клоунами, а центральний телеграф серйозного соціалізму! Тому зійшлися на такому варіанті: «вітаю з таким-то ювілеєм, бажаю здоров'я». Величина проблем у того, хто запитував допомогу, визначалася цифрами ювілею – двадцятирічним, тридцятирічним, сорокарічним і так далі. Тому коли прийшло привітання зі сторічним ювілеєм…

Денис згадав анекдот, який розповідав дідусь: як двоє друзів, перед поїздкою одного з них у СРСР, домовлялися, що якщо в Союзі погано, то він пришле фотографію, де в нього в одній руці буде папіроса. І скоро прийшов лист, у якому друг дуже хвалив соціалізм і писав, що тут усе просто чудово, і що він зараз поїде на цікаву екскурсію на Біломорканал. І фотографія – у кожній руці по пачці цих папірос.

І ще одне – їм треба було домовитися про те, як потім зустрітися. Оскільки вони розставалися на довгі роки й не знали, кого куди закине доля, вони домовилися про таке: треба вийти або на набережну, якщо місто на морі, або на головну площу; знайти найстарішого й найдосвідченішого гравця в місцеву найскладнішу гру й сказати йому про плідну дебютну ідею.

На задньому сидінні

Денис сидів один, в самому кінці салону. На початку подорожі він необачно розташувався в першому ряду, і до нього одразу підсів професор. 

Довелося довго кивати на всі його наукові тези про непротивлення агресії за допомогою відкритого ним методу фіктивної згоди та подальшого пасивного виходу з конфліктного поля через конструювання комплексу уявних причин, поки Денис не додумався послатися на погане самопочуття та відсісти назад.

Денис постукав указівним пальцем по козирку та ледь чутно вимовив:

– Іво, послухай, я хотів спитати…

– …не треба бахкати по мені. я завжди тебе чую. я ніколи не сплю, – озвалася Іва.

– Голова дуже болить, – тихо сказав Денис. – Іво, то що, мені цю пігулку пити чи ні?

Учора на зборах була дегустація касандрівських вин, їм наливали спершу щось солодке й липке, а потім – терпке та в'язке. Новозеландський здоров`як-професор знову всіх очолив і задав таку високу планку, що звична до ділових фуршетів фрау ледве встигала за ним. Та й П'єр не пас задніх. Коротше, щоб не відриватися від колективу, Денисові довелося випити майже три стакани, і з незвички голова його просто розколювалася. Передбачаючи цей армагедон, Денис купив у місцевої медсестри упаковку місцевого анальгіну.

– …треба менше пити, – сухо процитувала древню мудрість Іва. – а щодо місцевих лікарських препаратів – я б не ризикувала своїм біологічним носієм. А ну, поклади цю пігулку на зубний аналізатор. Так, палеозойська крейда, екстракт пелюсток ромашки, деревний клей – це з безневинних компонентів.

– То ковтати? Скажи – ковтати?

– …пункт 13.68 Етичних заборон взаємодії штучного інтелекту з людиною беззаперечно стверджує, що я не можу ухвалювати за тебе рішень, пов'язаних із твоїм здоров'ям. вибач.

– Іво, ти злишся, що я вчора, коли випив, сильно розмахував тобою, коли співав пісні хором із колегами. Але зате мені вдалося узгодити план, а там – і Новий Артек, і Діорама, і багато всього потрібного. Іво, Іво, наш випадок не підпадає під цей пункт, це – «допомога в ухваленні рішення в критичній ситуації, пов'язаній із загрозою…»

– …гаразд, я допоможу. Тільки зараз не верещи.

У потилицю Дениса увіп'ялося щось гостре і крижане. Він відкрив рота й завмер, переставши дихати. Та за кілька секунд сталевий обруч, що стискав голову, розчинився.