11 Сторони кола

П'ятеро несміливих

- Уно-дуе, аванті! uno-due, avanti!

П'ятеро похмурих бородатих чоловіків, притримуючи на стегнах веселі дитячі надувні кола, ступили крок уперед і стрибнули в темно-синю воду.

- О майн Ґот! - заволав один із них.

Наступна п'ятірка взялася за руки та ступила до борту.

Денис, молодий мускулястий брюнет у модних суперслипових плавальних шортах, стояв у передостанній, шостій шерензі.

Менше за все на світі він хотів би ще раз пережити цей жах, та вибору в нього зараз не було.

- Пронто, пронто, шикуємось, по п'ятеро, - довгоносий капітан особисто інструктував усіх, хто «випав за борт за нез'ясованих обставин». - Нагадую, синьйори й синьйорити, ваше випадкове бух-бух! за палуба наш корабель є ваше персональ дєсіжен, частково пов'язаним з вашою кламзінес, частково - з… - капітан затнувся, добираючи слова, - з недотримання delle norme di sicurezza, з вашим sciatteria, - капітан, як і кожен освічений європейський мафіозі, непогано говорив російською, розбавляючи її італійськими та англійськими слівцями.

- Що він казати? - спитав сивий професор із рельєфним засмаглим торсом, замурованим у колоніальні шорти.

- Дісріґард фор сефті рулз, - намагаючись не тремтіти, ввічливо знизав плечима Денис.

- Розпаковувати набори, - скомандував капітан, - надувати своїх animali.

Джим Санд, професор політології з далекої Нової Зеландії, справляв враження людини бувалої та вкрай кмітливої, яка бачила життя з різних боків бар'єрного рифу. Він спокійно витяг із мішка брунатного у плямах бегемотика, по-діловому обстежив місце під хвостиком і, видобувши звідти надувний клапан, припав міцним ротом до силіконового сопла.

Японці, активістці руху Animals Better, що стояла ліворуч від Дениса, дісталася яскраво-жовта качечка з великим гордим дзьобом, а французові праворуч - високому й худющому балакунові з копицею білявих кучериків - черепашка, яка через дірку посеред надутого панцира виглядала якось по-дурному.

Денисові доля приготувала зелену незрозумілу тваринюку добродушної зовнішності, але вочевидь доісторичного характеру. Вона мала стрибнути разом із Денисом, і в неї теж не було вибору - всі її родичі вимерли багато мільйонів років тому.

Їхня п'ятірка скинулась на весь цей комплект кіл, як і належало за Інструкцією для порушників World Global Sanctions, ще на пірсі перед відплиттям теплохода, підписавши фіктивне зобов'язання купатися в них винятково на безпечній «добуйковій» відстані від берега.

Денис набрав повні груди повітря, щоб удихнути життя у свого динозаврика, і раптом із жахом усвідомив, що він узагалі не уявляє, як вибиратиметься назад.

Корабель-привид

"Калабрія", пасажирський кораблик на три десятки кают, наче виринув у Чорне море з середини минулого століття.

Сотні шарів білої фарби були вже товщі за проіржавілі залізні боки, а висока труба навіювала якісь похмурі «титанікові» фантазії, геть недоречні в південних широтах. Але бігав цей дідусь під строкатим малозрозумілим прапором, із турецькою командою та італійським капітаном, доволі жваво. Ось уже десять років він був єдиним - і то нелегальним - засобом сполучення між підсанкційним Узбережжям і рештою цивілізованого світу. Відпливав пароплавчик із Північного Кіпру, тож Денис мусив летіти з Києва в Лімасол, уночі переходити в сіру зону та пливти назад 900 миль із Середземного моря в Чорне.

- Ви добре плаваєте? Ви знаєте, як рятувати потопельників? Мене звати П'єр-Жан, - простяг руку француз.

- Дуже добре. А я - Денис.

- Тут немає акул? - перетягнута двома стрічечками купальника японка незле говорила російською.

- Катран! - поважно вимовив професор. - Але вони дрібні, вони не їдять людей, люди для них надто великі. Як вас звати, мем?

Стосорокап'ятисантиметрова японка, не кліпаючи, дивилася на професора.

- Тут є акул? Тут є акул?! Охайо ґадзаймас, - вклонилася японка. - Мене звати - Йоко.

- У мене не затикається casquette, - простогнав Жан, - пуф-пуф, у мене виходить надуте повітря…

- І вони ніколи не підпливають до людей, - вів далі професор. - Тільки якщо занюхають кров, у них тут просто strong sense of smell, - і він зобразив рохканням фантастичний нюх безпечних тварин.

Денис перегнувся через поручні, силкуючись приховати це дурне тремтіння. Їхній спільний пліт, двометровий чорний бублик із цифрою «6», і п'ять прогумованих мішків для особистого багажу вже спустили з правого борту.

- Крок уперед!

Ступили нестройно. З корабля з криками спускали на один із вантажних плотів щось велике, пласке й прямокутне з написом «Обережно, скло».

«Головне - не перечепитись, - подумав Денис. - Просто затримати дихання і просто ступити вперед».

- Який є найбільший акул? - спитала японка.

- Не більше двох метрів, - зміряв її згори професор.

Члени Денисової п'ятірки штовхалися один об одного пружними колами, які хоч і мали вигляд дитячих, та за розмірами могли витримати цілком угодованого дорослого.

- Так, після виринання чіпляємо страхувальні фали кожен до свого боку кола. Не плутаємо кінці, розбираємо кожен один бік кола. Де ваша п'ята сеньйорита? - по-піратськи блиснув лоцманською лінзою капітан.

- Іх бін хіар, іх ляуфе, іх ляуфе! Ich bin hier, ich laufe, ich laufe! - пласка, як бронеплита, п'ятдесятирічна-чи-старша німкеня в уже надутому отруйно-зеленому крокодильчику з розбігу тицьнулась у капітана й відпружинила назад.

- Ви самі купили свої кола, ви самі надули їх свій рот, - відштовхнувши німкеню ще раз, прошипів капітан. - Підписуйте rejection of claims, - оглянувши стрій, він тицьнув планшетку французові. - Передавайте сусідові й уперед, уперед, passo per passo verso il sogno! Крок за кроком до мрії!

- Una vita, un'opportunità. Одне життя - один шанс, - мовив Денис, простягаючи підписаний документ.