1.

Стара хата пахла пилом, сухою деревиною і чимось солодкуватим, давно забутим. Можливо, це був запах старих шпалер, можливо — речей, які десятиліттями лежали без руху в зачинених кімнатах. А можливо, так пахне час, коли його надто довго ніхто не турбує.

Марина стояла посеред вітальні, тримаючи в одній руці рулетку, а в іншій телефон із відкритими фотографіями майбутнього інтер'єру.

— Я все-таки думаю, що тут треба прибрати цю стіну.

Андрій, який саме намагався віддерти шматок старих шпалер разом зі штукатуркою, озирнувся.

— Яку саме?

— Оцю.

— Марин, тут усі стіни старі.

— Оцю, між вітальнею і кухнею.

Андрій подивився на стіну, потім на дружину.

— Тобто ти хочеш, щоб я її прибрав?

— Я хочу, щоб ми зробили відкритий простір.

— Прекрасно. А я хочу, щоб у нас був дах, який не протікає, і туалет, у якому не треба молитися перед змиванням.

Марина засміялася.

— Ну от. У кожного свої пріоритети.

Вони купили цей будинок три тижні тому. Село лежало приблизно за сімдесят кілометрів від Києва, дорога була пристойною, поруч текла невелика річка, а до найближчого магазину можна було дійти хвилин за десять. Саме останній пункт Марина вважала особливо важливим, оскільки Андрій мав дивовижну здатність забувати купити щось із найнеобхіднішого.

Будинок дістався їм від літньої жінки, яка переїхала до доньки в іншу область. Хата стояла порожня вже кілька років. Власниця хотіла продати її швидко, не торгувалася особливо й навіть залишила частину меблів.

Для молодого подружжя це був чудовий варіант. Землі вистачало, фундамент виглядав міцним, а будівля мала той самий старий сільський шарм, який у рекламних оголошеннях зазвичай коштував удвічі дорожче.

Щоправда, рекламні оголошення рідко згадували, що разом із шармом покупець отримує три шафи мотлоху, мишачі екскременти на горищі та шпалери, які відходять від стін цілими історичними епохами.

— До речі, — сказала Марина, переглядаючи фотографії, — я сьогодні хочу закінчити з тією кімнатою.

— З якою?

— Дальньою. Там, де шафа і купа старих ковдр.

— Ти впевнена, що хочеш туди лізти сама?

— Андрію, я не збираюся розкопувати єгипетську гробницю. Просто винесу речі.

— Ну, дивись. Якщо знайдеш мумію, не чіпай. У нас і так бюджету на ремонт не вистачає.

Він знову повернувся до стіни.

Марина піднялася сходами, відчинила двері дальньої кімнати й на кілька секунд затрималася на порозі.

Тут було темніше, ніж в інших приміщеннях. Єдине вікно виходило на старий сад, де серед заростей бузку виднілися похилені яблуні. Скло було мутним, а на підвіконні лежав товстий шар пилу.

Посеред кімнати стояла стара дерев'яна шафа. Біля неї — два стільці, скручений килим і кілька картонних коробок, які, судячи з вигляду, пережили щонайменше три переїзди.

Марина натягнула рукавички.

— Ну що, — промовила вона до кімнати. — Почнемо культурне розграбування.

За наступні сорок хвилин вона встигла винести дві коробки, знайти стару парасольку, три порожні банки з-під крему, пожовклий календар за 1987 рік і фотографію незнайомої родини.

Фотографію вона поклала на підвіконня.

Потім відсунула шафу.

За нею виявилася вузька ніша, майже повністю закрита старою тканиною. Марина потягнула за край, і тканина з глухим шурхотом впала на підлогу.

Вона побачила меблі.

Спочатку здалося, що це звичайний туалетний столик. Темне дерево, різьблені ніжки, кілька шухлядок із металевими ручками. Але коли Марина обійшла його збоку, то зрозуміла, що перед нею трильяж.

Великий, масивний, із трьома дзеркалами.

Центральне було широким, а два бічні кріпилися на рухомих дерев'яних шарнірах. Рама мала дрібне різьблення у вигляді переплетених гілок і листя. Дерево потемніло від часу, проте виглядало напрочуд міцним.

Марина присвиснула.

— Ого.

Вона провела рукавичкою по краю столика.

Пил зібрався сірою смугою.

— Андрію! Іди сюди!

— Що сталося? — долинуло знизу.

— Знайшла скарб!

— Якщо це ще один таз, я тебе вб'ю!

— Ні, краще!

За хвилину чоловік з'явився у дверях, витираючи руки об штани.

— Що там у нас?

Він зупинився.

— Ого. Це звідки?

— За шафою стояло.

Андрій підійшов ближче, оглянув меблі.

— Красивий. Старий, звісно, але красивий.

— Я хочу його залишити.

— Ти навіть не знаєш, чи він цілий.

— А ти навіть не знаєш, чи я вже вирішила.

— Зрозумів. Голосування завершено.

Марина обережно відкрила одну з шухлядок. Усередині лежали кілька старих шпильок, маленька дерев'яна коробочка й засохла квітка, схожа на гілочку лаванди.

— Тут ще щось є.

Андрій узяв коробочку, покрутив у руках.

— Порожня.

— Не чіпай, раптом там прах якоїсь прабабусі.

— Тоді в нас буде повний комплект. Хата, меблі й прабабуся.

Він засміявся, а Марина закотила очі.

Потім вона повернулася до дзеркала.

Її обличчя відображалося в центральній частині. Трохи бліде після кількох годин прибирання, волосся зібране абияк, на щоці — сіра смуга від пилу.

У бічних дзеркалах кімната виглядала трохи інакше через кут нахилу. З одного боку було видно двері, з іншого — частину вікна.

— Треба буде його відмити, — сказала Марина.

— Якщо воно не зіпсоване, можна й залишити. У спальню поставимо.

— Тільки спробуй поставити його навпроти ліжка.

— А що?

— Не люблю.

— Чому?

— Не знаю. Не люблю, і все.

Андрій знизав плечима.

— Добре. Не будемо.

Він уже збирався виходити, коли Марина раптом нахилилася ближче до центрального дзеркала.

— Дивно.

— Що?

— Тут скло ніби трохи хвилями.

Андрій повернувся.

— Старе ж.

— Так, але подивися.

Він став поруч із нею. Їхні відображення з'явилися поряд.

— Нормальне дзеркало.

— Може, й так.

Марина провела пальцем по склу. Воно було холодним, хоча в кімнаті стояла тепла погода.