Розділ 22

В аеропорту нас зустрічали батьки. Я була готова до будь-чого: до криків, до важких докорів чи суворих лекцій про втрачені шанси. Але батько не вимовив жодного слова. Він просто підійшов, опустився на одне коліно біля мого візка й мовчки, міцно притиснув мене до себе. І це мовчазне обіймисько вдарило по мені сильніше за будь-яку лайку.

Прямо з терміналу ми поїхали не додому, а до спеціалізованої спортивної клініки, де на нас уже чекала зібрана заздалегідь команда провідних реабілітологів і хірургів.

Макар весь цей час не відходив від мене ні на крок. Він ніс мої речі, відкривав двері, контролював кожне переміщення візка між кабінетами. У ті хвилини, коли батьки відволікалися на заповнення документів, а лікарі виходили за ширму, він обережно перехоплював мою долоню. Його великий палець м'яко погладжував мої пальці, віддаючи своє заспокійливе тепло, а погляд обіцяв захист від усього на світі. Але мені в той момент було взагалі не до ніжності чи романтики. Усередині все заціпеніло від страху перед майбутнім.

Почалося нескінченне коло обстежень. Мене возили на повторні МРТ, робили високоточні знімки гомілковостопного суглоба під різними кутами, вимірювали напругу зв'язок і брали безліч аналізів. Лікарі крутили мою зафіксовану ногу, змушуючи терпіти різкий, пронизливий біль, і записували незрозумілі терміни.

Після закінчення діагностики медики зібрали терміновий консиліум у кабінеті головного лікаря. Туди запросили Макара й батька, а мене залишили в палаті під крапельницею разом із мамою.

Мама сиділа на краю ліжка, тихо гладила мене по голові й плакала, а я просто задихалася в цій задушливій лікарняні. Я не могла знайти собі місця. Кожна хвилина очікування тягнулася нестерпно довго.

Коли двері палати нарешті прочинилися, і в коридорі почулися знайомі швидкі кроки, я прислухалася з усіх сил. У щілину між дверима долинав різкий голос батька, що сперечався з Макаром.

До мене долинали лише окремі, уривчасті фрази:

— …ризик повторної травми надто великий! На кону стоїть не просто якийсь турнір, на кону стоїть ціле її життя…

Ці слова застрягли в моїй голові, і серце обірвалося кудись у порожнечу.

***

Чим довше я сидів у задушливому кабінеті головного лікаря, тим важче мені ставало дихати. Лікарі в один голос озвучували найгірші побоювання. Провідний хірург постукав ручкою по знімку гомілковостопного суглоба:

— Дивіться самі, шановні. Частковий надрив дельтоподібної зв'язки та мікротріщина в медіальній кісточці. Структура суглоба нестабільна. Запальний процес у синовіальній сумці тільки набирає обертів. Якщо ми зараз не забезпечимо абсолютну іммобілізацію, почнеться незворотний фіброз тканин.

— Скільки часу на повне відновлення? — запитав я, відчуваючи, як пальці самі стискаються в кулаки.

— Реабілітація потребує не тижнів, а мінімум чотирьох-шести місяців, — упевнено заявив головний реабілітолог клініки. — Спочатку жорсткий лонгет, потім фізіотерапія, плавання, відновлення амплітуди руху. Навіть на підкачку зв'язок піде маса часу. Якщо вона вийде на лід раніше і бодай раз невдало приземлить стрибок, зв'язка розірветься повністю, кістка зміститься, і наслідки будуть непоправними. Ще одна така травма і великий спорт для Анни буде закритий назавжди. Вона кульгатиме все життя.

Головний лікар склав руки перед собою й подивився прямо на нас:

— Мій офіційний вердикт: потрібно терміново зніматися з Олімпійських ігор, брати повну паузу й зосередитися на лікуванні. Професійні навантаження зараз – це чисте самогубство.

У мене в голові запаморочилося. Я сам пройшов через це пекло й знав кожне медичне слово на власному гіркому досвіді.

Як тільки ми з батьком Ані вийшли в порожній лікарняний коридор і зачинили за собою двері кабінету, його прорвало.

— Маячня! — різко випалив він, крокуючи вперед. — Звичайне перестрахування лікарів. Вони завжди малюють найгірший сценарій, щоб зняти з себе відповідальність. Ніхто нізвідки зніматися не буде!

Я заступив йому дорогу, зупиняючись посеред коридору:

— Павло Дмитровичу, ви що, не чули, що вони щойно сказали? Зв'язка розірвана наполовину, кістка тріснула! Який лід?

— Ми наймемо найкращих масажистів, обколемо ногу блокадами, візьмемо швейцарські мазі, — гарячково доводив він, жестикулюючи. — Ми просто спростимо контент. Приберемо цей бісів аксель, замінимо на потрійний сальхов чи ріттбергер. Зменшимо навантаження на толчкову ногу, але вона вийде й відкатає!

— Ви взагалі себе чуєте?! — закричав я, остаточно втрачаючи контроль над емоціями. — Спростимо? Навіть на простому подвійному акселі навантаження на гомілкостоп при приземленні вп'ятеро перевищує вагу її тіла! Стрибки все одно будуть. Ризик повторної травми надто великий. На кону стоїть не просто якийсь турнір, на кону стоїть ціле її життя! Її здоров'я! Я не збираюся піддавати Аню такому ризику.

Батько підійшов упритул, його обличчя почервоніло від гніву, а голос зірвався на шалений крик:

— Це, можливо, її єдиний шанс у житті з'явитися на Олімпіаді! Федерація не пробачить нам зняття після провалу в Німеччині. Вони віддадуть квоту іншій, і Аня більше ніколи туди не потрапить. Вона мусить терпіти! Всі чемпіони катаються через біль. Вона зобов'язана...