34 Аліна

Вигляд у мого ліфчика був плачевний: один поролоновий чашечки геть деформувався, мереживо вкрилося козячою слиною і було безнадійно розірване.

— Ніщо його вже не врятує, — зітхнула я з гіркотою, викидаючи шматок пошматованого шовку прямо в сміттєвий бак біля хвіртки. — Чортова худобина…

— Боже, Аліно, ти нормальна?! Вона ж могла тебе заколоти! — вигукнув Макс, трохи оговтавшись і випрямляючи спину, хоча його ноги все ще тремтіли. — Яка ж тут дикість… Я пропоную тобі нормальне життя в місті, а ти тут із козами бишся за труси!

Я розвернулася до нього, стискаючи гілку в руці так міцно, що затріщала кора, і ступила крок у його бік.

— Максе, якщо ти зараз же не сядеш у свою машинку і не зникнеш звідси на максимальній швидкості, наступною ціллю для цієї гілки — і для кози — станеш ти. Втямив?

Він подивився на мене, потім на загрозливий бік рогатої сусідки, яка все ще недружньо похитувала головою поруч, і зрозумів, що це не жарти. Забувши про свою колишню велич, він швидко закинув свої делікатеси на пасажирське сидіння, встрибнув у салон і так рвонув з місця, що з-під коліс зачепився гравій.

Коза, розчарована тим, що шоу закінчилося, ліниво побрела в бік сусідського паркану, а я нарешті змогла важко видихнути. Повітря здавалося дивовижно чистим без його задушливих парфумів.

Голова просто кипіла від подій останніх кількох годин. Мозок категорично відмовлявся перетравлювати все це наодинці. Мені терміново потрібна була Аліса.

Я накинула легку вітровку, перевірила, чи зачинені двері, і швидким кроком попрямувала вулицею. Моя сестра працювала нянею в заможній родині, що жила у великому, сучасному будинку прямо по сусідству з маєтком Арсена. Дорога туди зайняла всього хвилин п’ятнадцять, але за цей час я встигла тисячу разів прокрутити в голові кожен момент: гарячі поцілунки Арсена, солодкі судоми в спальні, теперішній стан моєї репродуктивної системи і, звісно ж, приїзд мого недолугого колишнього.

Коли я підійшла до знайомих масивних кованих воріт, через які виднівся ідеально вистрижений газон, Аліса якраз була у дворі. Вона сиділа на траві біля великої пісочниці, спостерігаючи за трирічним Артурчиком — пухкеньким, розчесаним малюком у кумедній кепці, який із захватом будував пасочки й гучно щось белькотів собі під ніс.

— Алісо! — тихо гукнула я, перехиляючись через невисоку огорожу з боку саду.

Сестра здригнулася, обернулася і, побачивши мій дикий, скуйовджений вигляд, витріщила очі. Вона швидко підхопилася, обтрушуючи джинси, й підбігла до мене.

— Аліно? Ти чого така? На тобі лиця немає! Щось сталося?

— Алісо, це катастрофа… Ні, це не катастрофа, це якийсь божевільний серіал! — я вчепилася пальцями в огорожу. — Мені треба тобі терміново все розсказати, бо я зараз просто вибухну!

— Тихіше ти, Артурчика злякаєш, — прошепотіла вона, озираючись на малюка, який із завзяттям розбивав пластмасовою лопаткою чергову вежу. — Кажи швидко, що вже трапилося?

— По-перше, приїздив Макс із сирами і пропонував мені зробити дитину, — вивалила я на одному диху. — По-друге, сусідська коза зжерла мій мереживний ліфчик. А по-третє… — я стишила голос до ледь чутного шепоту і підсунулася ближче. — Алісо… здається, я щойно спала з Арсеном. І, здається, я від нього вагітна!

Аліса застигла, розкривши рот. Вона дивилася на мене з таким шоком, ніби я щойно зізналася у викраденні інопланетного корабля.

— Що-о-о?! — прошипіла вона, схопивши мене за руку через паркан. — З яким Арсеном?! З тим суворим сусідом-бізнесменом?!

Аліса ще хвилин двадцять намагалася привести мене до тями, сипала запитаннями про контрацепцію, глузд і моє майбутнє, але її слова вже проходили повз мої вуха.

Я попрощалася із сестрою, пообіцявши бути «на зв’язку», і побрела назад уздовж високого паркану.

І саме тут мене накрило. По-справжньому.

Замість паніки чи каяття всередині розлилася солодка, майже болісна хвиля туги. Я збагнула, що мені його замало. Я вже, чорт забирай, скучила! Тіло все ще пам’ятало кожну секунду в його обіймах, кожен рух, від якого перехоплювало подих. Так, як було з Арсеном — так зі мною не було ніколи. Жоден чоловік у моєму житті не змушував мене палати до кінчиків пальців і вимикати мозок повністю. Я хотіла його ще. Прямо зараз.

Я зупинилася біля його масивних воріт і спробувала розгледіти щось крізь шпарини. Тихо. У дворі нікого не було, його машина стояла на місці, але сам Арсен, схоже, зачинився в будинку і знову перетворився на свого неприступного боса.

— І що тепер? Просто чекати? — пробурмотіла я собі під ніс, повертаючи до своєї хвіртки.

Ні, чекати — це взагалі не мій стиль. Моя голова одразу почала гарячково продукувати нові геніальні ідеї.

«А що, якщо знову підкинути йому кота? — на моїх губах розплислася хитра, абсолютно неслухняна посмішка, коли я заходила у свій двір. — Хтось же має навчити цього бізнесмена реагувати на мої візити трохи швидше. А кіт — це перевірений метод...»