32 Аліна

Лежу так уже десь зо дві години. Ноги, закинуті на холодну стіну, трохи затерпли, але мені байдуже. Десь у якихось жіночих блогах я читала, що саме така поза після… цього максимально сприяє тому, щоб усе відбулося як слід.

Усередині розливається дивовижне, м’яке тепло. Тіло все ще пам’ятає кожен розряд, кожну хвилю, яка накривала мене з Арсеном. Мозок досі відмовляється вірити, що це була не галюцинація. Але легкий біль у м’язах і розпатлане волосся на подушці — цілком реальні докази.

Втома нарешті перемагає. Повільно, з насолодою опускаю ноги на ліжко і потягуюся, як задоволена кішка. Шлунок видає зрадницьке бурчання.

«Все, досить ледарювати, — усміхаюся сама до себе, проводячи долонею по животу. — Тепер про себе треба дбати з особливою ніжністю. Ніякого голоду і стресів».

Я підхоплююся з ліжка, накидаю свій легкий халат і вже збираюся йти на кухню, щоб зіобразити собі щось поживне, як раптом під вікнами лунає знайомий, важкий гул мотора. Автомобіль зупиняється прямо біля моєї хвіртки.

Я завмираю біля вікна й обережно відсуваю тюль.

Із машини виходить Макс.

Мій колишній. Чоловік, який вирішив, що шлюб — це нудно, і віддав перевагу сусідці з першого поверху. Він дістає з багажника два важких паперових пакети, з яких стирчать якісь дорогі фрукти, багети та упаковки з елітними делікатесами. Перекидає через плече свій звичний піджак, поправляє зачіску і з неймовірно впевненим виразом обличчя крокує через мій доглянутий двір.

Він іде «рятувати» мене. Впевнений, що я тут сохну від самотності, п’ю сльози і мрію про його повернення.

Чути, як його важкі кроки лунають на ґанку, а за секунду брязкає ручка вхідних дверей.

— Аліно! Ти вдома? — лунає його гучний, господарський голос прямо з передпокою. — Я тут подумав, що ти, мабуть, сидиш на самій вівсянці, тож привіз тобі нормальної їжі. Нам треба поговорити…

Я стою посеред спальні, відчуваючи, як на губах розпливається абсолютно божевільна, іронічна посмішка. Він привіз мені продукти. Він хоче «помиритися». І він навіть не здогадується, що пару годин тому на цьому самому ліжку відбулося те, що остаточно викреслило його з мого всесвіту.

Я гарячково озираюся довкола, шукаючи, у що вдягтися. Руки трохи тремтять — не від страху, а від огиди й бажання якнайшвидше випхати цього візитера геть. Натягую перші ліпші джинси, які лежать на стільці, і розтягнуту футболку, прямо поверх голого тіла. Волосся вологе й розпатлане, але мені байдуже.

Спідниця чи акуратний халатик? Ні, жодних натяків на домашній затишок для цього ідіота.

Виходжу в передпокій. Макс уже почувається як удома: розвантажує свої дорогі паперові пакети прямо на мій консольний столик, викладаючи делікатеси, розкішні сири та ягоди. Повертається до мене з очікувальною, «великодушною» посмішкою.

— О, Аліно, ну нарешті! — він оглядає мене з голови до ніг, трохи морщачись від мого домашнього вигляду. — Виглядаєш втомленою. Я так і знав, що ти тут загниваєш без мене. Забери ці пакети, я купив усе, що ти любиш.

— Забери це сам і звали з мого будинку, Максе, — мій голос звучить сухо й рішучо. Я стаю біля дверей, розчиняючи їх навстіж. — Прямо зараз.

Макс лише сміється, роблячи крок до мене.

— Перестань грати комедію. Я знаю, що ти ображена. Так, із сусідкою це була помилка, дурість, вибач. Але я повернувся! Я все зрозумів. Ти — моя дружина, і нам треба рухатися далі. Забудь про цей дитячий садок із розлученням.

— Максе, ти сліпий чи просто дурний? — я схрещую руки на грудях, відчуваючи, як до горла підступає нудота від одного його вигляду, від його впевненого парфуму, який раніше здавався мені приємним. — Все скінчено. Я не збираюся з тобою нічого обговорювати.

— Та облиш! — він підходить ще ближче, спробувавши схопити мене за плечі, але я різко відступаю. В його очах з’являється покровительський, майже жалісливий вогник. — Ти просто злишся, бо думаєш, що я не цінував тебе. Добре, ти хотіла сім'ю? Пам'ятаєш, ти постійно натякала на дітей, а я казав, що не час? Я передумав, Аліно. Я готовий. Давай зробимо дитину. Прямо зараз можемо почати працювати над цим. Я дам тобі все, що ти хотіла.

Від цих слів у мене всередині все перевертається. Мені стає фізично млосно. Людина, яка роками відмахувалася від мене, як від мухи, тепер пропонує мені дитину як якийсь солодкий бонус за пробачення його зради!

У пам’яті миттєво спалахують гарячі обійми Арсена, його важке дихання, його нестримна жага і те блаженне передчуття, з яким я ще п'ятнадцять хвилин тому лежала у спальні. Різниця між цими двома чоловіками зараз настільки колосальна, що мені хочеться помити руки просто від того, що Макс дихає зі мною одним повітрям.

— Мене зараз знудить від твоїх щедрот, — вимовляю я кожне слово з такою крижаною відразою, що Макс нарешті застигає на місці. — Схопи свої пакунки і геть звідси. Якщо ти через хвилину не вийдеш за хвіртку, я викличу поліцію. Повір, мій сусід із радістю мені з цим допоможе.

— Ти пожалкуєш, Аліно! — Макс червоніє від викривленого самолюбства, згрібає свої пакети, ледь не розриваючи папір, і прямує до виходу. — Кому ти потрібна зі своїми психозами?!

Він вискочує на ґанок, а я з силою закриваю двері прямо перед його носом і спираюся на них спиною, важко дихаючи. Шлунок досі стискається від огиди, але на душі стає легко. Гра скінчилася.