21 Аліна

Я сиділа на веранді, спостерігаючи, як маленький Артурчик намагається з’єднати деталі конструктора. Йому лише три з половиною, а в його очах уже читалася та сама втома, яку я бачила лише у дорослих, що занадто довго чекали на диво. Він знову і знову притискав кубик до кубика, наче сподіваючись, що вони самі перетворяться на щось живе.

Аліса, сиділа поруч, втомлено спершись на спинку крісла. Вона нервово гортала стрічку новин, а з вітальні долинав звук безглуздого серіалу, який ніхто не дивився.

— Знову дзвонила, — зітхнула сестра, не відриваючи очей від екрана телефону. — «Як він там? Їв? Спить? Ой, у мене нарада, цілую». П’ять хвилин — і все.

Я перевела погляд на Артурчика. Малий навіть не здригнувся — звик.

— П’ять хвилин на добу? — перепитала я, відчуваючи, як у грудях закипає знайома лють. — Алісо, йому ж три з половиною. Він же вбирає все, як губка. Хіба вони не розуміють?

— Вони розуміють лише свої графіки, — Аліса відкинула телефон убік. — Мамі треба оновити гардероб до поїздки в Дубай, а батько… ну, він працює. Або принаймні так каже. Приїжджає раз на тиждень, кидає іграшку, наче подачку, і тікає в кабінет. Артурчик для них — це просто незручний додаток до інтер’єру. Дитина ж не голодує, отже, «материнська функція» виконана.

Я підійшла до малого і присіла поруч, намагаючись допомогти йому з конструктором. Ручки Артурчика були холодними, попри теплу погоду.

— Він же чекає, — тихо прошепотіла я до сестри, щоб малий не почув. 

— Я знаю, — голос Аліси здригнувся. — Вчора він запитав мене: “Алісо, а якщо я буду дуже тихо поводитися, мама приїде швидше?». Я ледь не розревілася тоді. Найстрашніше, що вони навіть не усвідомлюють, що виховують сироту при живих батьках.

Я нічого не відповіла. Моя увага мимоволі переключилася на паркан сусіднього маєтку. Будинок Арсена стояв темний, як німий свідок чиєїсь самотності. Машини немає. Моє серце, яке до цього було зайняте жалем до малого Артура, раптом стиснулося від зовсім іншого болю.

— Він ще не приїхав, — кинула я, вдивляючись у темряву за парканом.

Аліса примружилася, дивлячись на мене.

— Ти знову про сусіда? Аліно, ти хоч розумієш, як це виглядає? Ти приходиш сюди не для того, щоб мені допомогти, а щоб стежити за його вікнами.

— Це не просто стеження, — я відвела погляд, відчуваючи, як обличчя заливає жар. — Це стратегія. Арсен — людина контролю. Якщо його немає вдома, значить, щось пішло не так. Може, йому потрібна допомога, а нікого, крім мене, поруч немає?

— Чи, можливо, — Аліса скептично підняла брову, — він просто знайшов собі когось, хто не ходить навколо його паркану як тінь? Арсен — бізнесмен, Аліно. Він не грає в ігри, де треба шукати котів чи розгадувати загадки сусідки. Він бере те, що хоче, і йде далі.

Я стиснула кулаки. Її слова різали гірше за ніж. Невже я для нього ніщо? Невже ці два дні, поки я будувала плани, поки малювала в уяві наше майбутнє, він просто викреслив мене зі свого життя? Ревнощі накотилися такою хвилею, що я ледь не задихнулася.

— Я піду, — різко сказала я, підводячись. — Мені треба перевірити дім.

— Аліно, не будь дурепою, — кинула вслід сестра. — Якщо чоловік зник, він не хоче, щоб його знайшли.

Але я вже не слухала. Мої ноги самі несли мене до його хвіртки.

Я знала, що це виглядає жалюгідно — бігати під парканом сусіда, як підліток, але іншого виходу не було.