16 Аліна

Арсен підійшов майже безшумно. Я відчула, як повітря навколо змінилося — запах дорогого парфуму, змішаний з ранковою прохолодою, став настільки відчутним, що я мимоволі випрямила спину.

— Марку? — голос Арсена був низьким і зосередженим. Він перевів погляд з мене на сина, і в його очах промайнуло щире здивування. — Що тут відбувається? І чому ви обоє сидите на асфальті?

Хлопчик миттєво підхопився, витираючи долонею обличчя. 

— Все нормально, тату! Ми просто… просто відпочивали, — він кинув на мене благальний погляд, мовляв, «не кажи про хуліганів, я не стукач».

Арсен перевів погляд на мене. Він окинув оцінюючим поглядом моє розпатлане волосся, пил на джинсах і пакет з пиріжками. Його кутики губ ледь помітно сіпнулися в іронічній усмішці.

— Аліно, так? Здається, ми зустрічаємося частіше, ніж це передбачено правилами пристойності, — він зробив крок ближче, і я відчула себе так, ніби я знову в тій шафі, тільки тепер простір навколо нас став якимось наелектризованим. — Ви знову рятуєте світ? Спочатку кози, тепер… що тут у вас?

— Марк просто… втратив свої цукерки, — я спробувала підвестися, виглядаючи, мабуть, максимально нелепо з тим пакунком. — Я просто пригостила його маминими пиріжками. Вони домашні, без консервантів.

Арсен дивився на пиріжок у руках сина, потім на мене. Він виглядав трохи розгубленим — мабуть, у його бізнес-світі жінки не розсідаються на шкільних стадіонах і не діляться випічкою з дітьми.

— Вони дуже смачні, тату! — Марк, не вагаючись, схопив інший пиріжок із сумки й простягнув батькові. — Спробуй! Аліна каже, це краще за будь-яку хімію.

Я завмерла. Арсен подивився на пиріжок, потім на мене. В його очах читалося: «Серйозно?». Але запах свіжої вишні й тіста, що просочився в повітря, виявився сильнішим за його корпоративну стриманість. Він обережно взяв пиріжок, відкусив шматочок, і на мить його обличчя розгладилося. Ця мить була такою людською, такою далекою від того «залізного» бізнесмена, якого я бачила вчора.

— Справді непогано, — визнав він, проковтнувши шматочок. — Не очікував, що в таку ранню годину ви годуєте мого сина випічкою, поки я намагаюся вирішити питання з ремонтом шкільного даху.

— Батьківський обов’язок — це не завжди про дахи, — відповіла я, намагаючись додати в голос хоч краплю тієї впевненості, про яку писала авторка книги, хоча під його поглядом почувалася так, ніби на мені замість джинсів було те саме чорне мереживо.

Марк, жуючи другий пиріжок, раптом підморгнув мені: — Аліно, а в тебе ще є? Тато, здається, ще хоче. Він завжди вранці не снідає, бо постійно працює.

Арсен злегка почервонів — це було настільки несподівано і мило, що я ледь не розсміялася.

— Марку, не нахабнішай, — холодно, але без агресії сказав він, проте пиріжок з рук не випустив. — Хоча… Аліно, ви збираєтеся додому? Чи у вас заплановано ще кілька рятувальних операцій у нашому районі?

Це була моя золота можливість. Арсен стояв переді мною, Марк доїдав пиріжок, а я тримала в руках «ключ до серця» — залишки маминої випічки. Я вже почала перебирати в голові фрази, які мали б звучати як «випадкова цікавість», щоб вивідати, хто ж мама Марка і чому цей розкішний чоловік сам виховує сина в дачному селищі.

Але Арсен знову закрився. Його погляд, що на мить потеплішав від пиріжка, миттєво став холодним і відстороненим, як екран монітора. Він подивився на годинник, потім на Марка.

— Марку, в машину. Нам треба встигнути на тренування, — його тон не залишав місця для дискусій.

— А Аліна? Може, вона з нами? — малий явно не хотів розлучатися з «постачальником вишневих пиріжків».

Арсен глянув на мене — не зневажливо, ні, але з такою виваженою байдужістю, що я зрозуміла: він грає в іншу гру. Він не шукає нових знайомств, особливо серед сусідок, які вештаються по стадіонах з пакетами випічки.

— Аліні, мабуть, теж треба у своїх справах, — відповів він, навіть не чекаючи моєї відповіді, і жестом запросив сина до авто.

Я не могла просто так відпустити момент. — Арсене, почекайте… — я зробила крок вперед, намагаючись вловити момент, щоб спитати про матір дитини, але він уже був за кермом.

— Я вас підвезу, ви ж на дачу? — це не було пропозицією, це було констатацією факту, щоб якнайшвидше закінчити розмову.

Я сіла в салон позашляховика. Усередині пахло шкірою, дорогою кавою і ледь відчутним парфумом Арсена. Це був інший світ. Я намагалася почати розмову: «Марк такий допитливий, на кого він більше схожий, на…», але Арсен вмикав радіо з діловими новинами, заглушаючи будь-які спроби прорватися крізь його броню.

Він висадив мене на перехресті біля моєї вулиці, навіть не заїжджаючи до самого двору.

— Дякую за пиріжки, — кинув він, уже тримаючи руку на коробці передач.

— Це було… приємно познайомитися, — почала я, але двері позашляховика вже зачинилися з глухим, впевненим звуком.

Він натиснув на газ і зник за поворотом, лишивши мене посеред дороги з порожнім пакетом і відчуттям, що я програла цей раунд «стратегічного зваблення» з рахунком 0:1. Арсен був не просто успішним бізнесменом — він був неприступною фортецею.

Я дивилася на пил, що осідав на дорогу, і думала про чорне мереживо в моїй сумці. Сьогодні воно виглядало не як зброя, а як черговий доказ моєї наївності. Що ж, план «Мистецтво зваблення» явно потребував перегляду