14 Аліна

Виходячи з магазину з маленьким фірмовим пакетом, я відчула себе так, ніби щойно підписала контракт на мільйон. 

Автобус замість того, щоб везти мене назад у дачний рай, де пасуться кози й ховаються бізнесмени, повернув до батьківського дому. Раптове рішення — втекти від проблем в одну сторону, щоб зустрітися з іншими — здавалося геніальним, доки я не побачила знайому хвіртку.

Макс. Вони досі вважали його «успішним Максиком», зятем, який привозить їм дорогий чай і має перспективи в кар’єрі. Як пояснити їм, що я змінила це на життя в селищі, писання текстів та полювання на мереживні комплекти, щоб спокусити сусіда?

Мама зустріла мене на порозі, одразу почавши зі своєї улюбленої теми: — Аліночко, а що ж Максик не приїхав? Ми вчора з батьком про нього згадували, такий хлопець… Вже і посаду підвищили, і квартиру хоче купувати більшу. Ти б подумала, доню, ну помилився разок, з ким не буває? У кожного свої слабкості, головне — статус у сім’ї.

Я відчула, як всередині мене закипає знайома лють. Статус. Стабільність. Зрада як «невелика слабкість».

— Мамо, — мій голос був настільки спокійним, що це її навіть налякало. — Ми не разом. Вже три місяці. І ні, я не буду його пробачати. Бо мені не потрібен той, хто рахує мої прибутки, але не бачить мене самої.

Батько, який вийшов з газетою в руках, завмер. Мама вхопилася за кухонний фартух, наче в неї заболіло серце.

— Ой, горе ж яке! — сплеснула вона руками. — Ти що, Аліно? Де ти ще знайдеш такого чоловіка? Він же при грошах! А ти що? Пишеш ці свої тексти… Хіба це робота?

— Це робота, яка дозволяє мені не жити з тим, хто мені огидний, — відрізала я.

Я відчула, як стискається в сумочці фірмовий пакет із білизною. Мама б точно не зрозуміла, що я щойно віддала останню тисячу гривень за мереживо, щоб звабити іншого чоловіка — ще більш закритого і, ймовірно, ще більш «мільйонерського», ніж Макс. Якщо вона дізнається про мої плани щодо Арсена, вона, мабуть, викличе мені психіатра, а не питиме чай.

— Я не хочу про нього говорити, — додала я вже тихіше, проходячи на кухню. — Взагалі. Давайте просто поїмо борщу.

Вечеря була напруженою. Мама зітхала над кожною ложкою, натякаючи, що «в наш час дівчата не кидаються такими чоловіками», а я лише уявляла, як вона знепритомніє, дізнавшись про нічні пригоди в шафі у сусіда-мільйонера.

Мама зітхнула, відсунула тарілку і подивилася на мене з тим особливим виразом обличчя, який завжди означав початок «серйозної розмови». Я вже знала цей сценарій напам'ять: від Макса до внуків дистанція була меншою, ніж від мого городу до будинку Арсена.

— Ти про Макса не хочеш, добре, — почала вона, знову переходячи на жалібний тон. — Але ти про нас подумай. Ми з татом скільки років чекаємо? Однокласниці твої вже в школу дітей ведуть, хтось навіть третю дитину чекає. А в нас що? У тебе робота — «літери в комп’ютер», у сестри — постійні гулянки та якісь безглузді походеньки по таборах.

— Мамо, ну почалося, — я намагалася зберігати спокій, хоча всередині все знову боліло.

— А що почалося? — втрутився батько, не відриваючись від газети. — Мати правду каже. Час іде, Аліно. А ти все шукаєш якихось «метеликів у животі». Діти — це єдине, що залишається після нас. А ти… ну кому ти потрібна зі своїми текстами про медичне обладнання?

Ці слова вкололи болючіше, ніж колючки тернику на паркані Арсена. Вони навіть не здогадувалися, наскільки близько підійшли до моєї таємної мети. Мені було двадцять дев’ять, і останнім часом думка про дитину стала для мене чимось на кшталт нав’язливої ідеї. Я дивилася на порожню стіну кухні й уявляла маленькі речі, дитячий сміх… і чомусь, як би я не намагалася відігнати цей образ, у моїй голові дитина була з тими самими гострими вилицями, що й у нашого сусіда.

— Діти — це не проект, який треба здати вчасно, щоб порадувати родичів, — тихо сказала я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Я хочу дитину, мамо. Більше, ніж ви можете собі уявити. Але я не буду народжувати її від кого завгодно лише заради «статусу».

Мама лише махнула рукою, переконана, що я просто вперта й нічого не тямлю в житті.

— Хочеш — народжуй. Хоч від сусіда, хоч від листоноші. Але ти ж нікого не підпускаєш! Тільки й знаєш, що моркву полоти та в комп’ютер дивитися.

Я мовчала. Якби вона знала, що я вже не просто «дивлюся в комп’ютер», а вже встигла полазити по шафах і придбати комплект білизни, який коштував як половина її улюбленої садової гойдалки… вона б точно вирішила, що в мене остаточно поїхав дах.

Вечір закінчився тим, що я пішла спати в свою стару дитячу кімнату, оточену плюшевими ведмедями, які здавалися мені тепер безмовними свідками мого безглуздого дорослого життя. В пакеті з білизною, який я заховала в шафі під одягом, лежала моя надія. Чи то на дитину, чи то на черговий курйоз, який знову закінчиться козою.

«Ну що, — думала я, дивлячись у стелю, — завтра я повернуся додому. І ніяких більше розмов про онуків. Наступного разу я приїду з планом. І, можливо, не сама».