12 Аліна

Арсен на мить завмирає, його долоні все ще стискають мою талію — відчуття шкіри під його гарячими, вологими пальцями б’є струмом сильніше, ніж будь-яка коза. Але вже за секунду він відсахнувся, ніби я раптом перетворилася на розпечену плиту.

— Обережно, — кидає він різко, хоча в його очах на мить промайнуло щось зовсім не холодне.

Він відмотує шланг зі своїх ніг з такою швидкістю, ніби це отруйна змія. Матильда, втративши інтерес до шнурків, робить спробу з’їсти цілу клумбу якихось квітів неподалік, чим остаточно ставить крапку в нашому «танці».

— Мені час, — каже він, не дивлячись на мене. — Пробіжка сама себе не закінчить. Успіхів з… пастушою кар’єрою.

Він розвертається і зривається з місця, вибиваючи підошвами кросівок ритмічний гуркіт по стежці. Я проводжаю його поглядом, відчуваючи, як мої щоки нарешті починають остигати, хоча пульс у скронях все ще вистукує ритм «оце так влипла».

— Бачила, Матильдо? — звертаюся я до кози, яка вже встигла вирвати добрий шмат декоративного куща. — Навіть тварини розуміють, коли треба втікати від незручних ситуацій. Беремо приклад.

Ми рушаємо далі, і вже за два будинки я помічаю двох літніх людей, які з розпачем у голосі вигукують ім’я «Манька!». Побачивши козу, жінка мало не ридає від щастя, а чоловік, що був причетний до вигуку, ледь не кидається мені в обійми.

— Ой, дівчинко, врятувала! — вигукує жінка, перехоплюючи обривок шланга. — Вона в нас хитра, як сто чортів, вчора повідок перегризла і давай світ за очі! Чим віддячити? Може, овочів зі свіжого врожаю?

— Та ні, що ви, — відмахуюсь я, відчуваючи дивну порожнечу в руках.

Ми з ними ще трохи говоримо про норовливих кіз, я отримую порцію компліментів за свою доброту, і нарешті, вивільнившись від «пастуших обов’язків», іду додому.

Шлях назад пролягає повз будинок Арсена. Я намагаюся пройти якнайшвидше, приховуючись за низькими гілками туй, але краєм ока бачу його: він стоїть на терасі, перекинувши рушник через плече, і п’є воду. Він не дивиться в мій бік, але я чомусь впевнена, що він знає, хто саме крадеться повз його паркан.

«Все, Аліно, — кажу я собі, прискорюючи крок, — сьогодні ти вже була козопасом, шпигуном і каскадером. Завтра — просто пиши свої тексти і не підходь до чоловіків, від яких пахне тестостероном».

Прибирання — це терапія, особливо коли ти намагаєшся забути, як тримала за талію м’язистого бізнесмена, поки його майку жувала коза. Я заповзято ганчіркою натирала полиці у вітальні, намагаючись вигнати з голови запах його парфуму, як раптом… пил підступно змусив мене заглянути на саму верхню полицю стелажа, де стояв старий, припалий пилом ящик.

Там, між розрізненими блокнотами та збірками рецептів, лежала вона. Книга з багатозначною назвою, від якої віяло дешевою романтикою, але обіцяло «вищий пілотаж» — «Мистецтво зваблення».

Ганчірка випала з рук. Я сіла прямо на підлогу, схрестивши ноги.

— Ну, добре, — пробурмотіла я сама до себе, витираючи пил з обкладинки. — Якщо Всесвіт підкидає мені підказки, то хто я така, щоб сперечатися?

Відкривши першу сторінку, я забула про немиту підлогу і про те, що мені взагалі-то треба здавати текст для клієнта. Книга була справжнім скарбом абсурду: «Секрет у погляді», «Як грати на чоловічому его», «Використовуйте запах ванілі для створення ілюзії безпеки».

— Арсен, мільйонер… — я почала гортати сторінки, натрапивши на розділ про те, як привабити успішних чоловіків. — Ага, «Успішні чоловіки шукають інтелектуальну рівність, але візуальну слабкість». Це що, серйозно?

Я зачитувалася порадами про «стратегічне зникнення», коли ти з’являєшся, а потім раптом стаєш недосяжною. «Дайте йому відчути, що ви — єдина гавань у його хаотичному світі».

Моє уявне «Я» вже малювало картини: Арсен приходить додому (ну, в моїх мріях, звичайно), а я стою така загадкова, зі свічками, в елегантній сукні, і жодних кіз, жодних велосипедних катастроф.

— «Спортсмени реагують на виклик», — прочитала я вголос. — «Створіть ситуацію, де він мусить проявити свою фізичну перевагу».

О, боги! Це ж геніально! Точніше, це повна нісенітниця, але в контексті того, як я вже влетіла в нього на стежці, це звучало майже як інструкція до дії. Я відчула себе справжнім стратегом. Якщо Арсен — це складний бізнес-кейс, то «Мистецтво зваблення» — мій план проекту.

Я глянула на свій список справ: «Помити вікна, пропилососити, доробити текст про медичне обладнання».

Я зачинила книгу і рішуче відклала ганчірку. Текст про інсуфлятори може почекати. У мене тепер є місія. Якщо успішні чоловіки хочуть інтелектуальну рівність, я повинна дізнатися, що він читає, крім квартальних звітів. А якщо вони хочуть «візуальну слабкість»… ну, на цей випадок у мене є сукня, яку я купила два роки тому на розпродажі й жодного разу не одягала.

— Готуйся, Арсене, — прошепотіла я, розглядаючи свою скромну вітальню, яка раптом здалася мені стартовим майданчиком для спецоперації. — Тепер у нас не просто сусідські стосунки. Тепер у нас — стратегічний маркетинг.

Я витягла телефон і вбила в пошуковик: «Що читають мільйонери, щоб не зійти з розуму?». План був занадто божевільним, щоб не спрацювати.