10 Аліна

— А-а-а! — верескнула я, розмахуючи руками, і влетіла в щось м’яке і кошлате.

Воно в свою чергу видало гучне, вимогливе «МЕ-Е-Е!».

Я впала на землю, відбиваючись від невідомого монстра. Моє серце, здавалося, от-от вистрибне з грудей. У темряві я бачила лише два блискучі жовті ока, що втупилися прямо в мене. Монстр знову штовхнув мене носом, цього разу в плече.

— Іди геть! У мене немає грошей! — я відчайдушно махала руками, намагаючись намацати хоч щось важке, щоб захиститися.

Тварина видала ще одне незадоволене «МЕ-Е-Е» і почала жувати край моєї футболки. Я придивилася. Роги. Вуха, що ворушилися.

Це була не примара. Це була коза. Звичайна, нахабна, сусідська коза, яка, очевидно, вирішила, що моє плече — це відмінний десерт після вечірньої прогулянки.

Я сиділа на траві, виснажена адреналіном, і нервово сміялася. Коза дивилася на мене з таким виглядом, ніби це я — прибулець, а не вона — нічна загроза селища.

Я відштовхнула козу в бік, відчуваючи, як руки тремтять від залишкового адреналіну.

— Ти… — я сердито тицьнула пальцем у темну пляму, що впевнено жувала мою футболку, — ти ледь не зробила мене героїнею кримінальної хроніки! Мені ще треба принаймні дожити до того, як я дізнаюся, чи вартий цей «генофонд» таких жертв, а ти мені влаштовуєш серцевий напад серед ночі!

Коза ігнорувала мої зауваження, продовжуючи впевнено пережовувати тканину. Я важко зітхнула і почала віддирати її зуби від свого одягу.

— Ну все, годі, йди вже додому, — я нарешті визволила край футболки, яка тепер виглядала як об’єкт для тренування собак. — Сподіваюся, твоя власниця — жінка, а не такий самий закритий тип, як Арсен, бо в мене на сьогодні ліміт пригод вичерпано.

Вона невдоволено мекнула, наче висловлюючи професійну думку про мою адекватність. 

Коза зупинилася посеред дороги, розгублено озирнулася і видала протяжне, сумне «ме-е-е», що в нічній тиші прозвучало як розпачливий заклик про допомогу. Я придивилася: на шиї в неї теліпався обірваний клапоть мотузки. Бідна тварина просто втекла, загубилася і тепер не знає, в який бік податися.

Зітхнувши — ну хто, якщо не я, сьогодні вже попрацювала «невидимкою» в Арсена, чому б не додати в резюме професію «пастуха»? — я обережно вхопилася за обривок повідка. Коза, на подив, не пручалася. Вона просто ткнулася вологим носом мені в долоню і слухняно попленталася слідом, цокаючи копитами по асфальту, як мале дитя.

Всю дорогу до мого подвір’я ми йшли в повній гармонії: я міркувала про те, як завтра зранку обійти всі сусідські паркани в пошуках «загубленої душі», а коза час від часу перевіряла на міцність мої шорти.

Коли я нарешті завела її у свій двір, вона з неабияким задоволенням зажувала кущ моєї петрушки.

— Смачного, — пробурмотіла я, зачиняючи хвіртку. — Сьогодні ти моя почесна гостя. Але завтра — марш додому, бо в мене на цей двір інші плани.

Я залишила її біля сараю, накинувши на розбитий замок стару мотузку для білизни, і пішла в будинок. Зайшовши у свою спальню, я впала на ліжко, навіть не роздягаючись. Стеля над головою виглядала набагато безпечнішою, ніж стеля в будинку Арсена.

Закриваючи очі, я на мить уявила завтрашній ранок: я веду цю цап-козу вулицею, виглядаю як божевільна дачниця, і тут назустріч виходить Арсен, щоб поїхати у справах.

«О, Аліно, — сказав би він у моїй уяві, — бачу, ти змінила тактику? Тепер замість велосипедів у тебе кози?»

Я тихо засміялася, закопалася в ковдру і за мить провалилася в сон, де Арсен був одягнений у костюм кози, але, як не дивно, все ще мав такий самий ідеальний генофонд.