9 Аліна

Я завмерла. Втекти не було жодного шансу, а в темряві промінь ліхтарика вже почав танцювати по паркану, невблаганно наближаючись до мого сховку. Якщо він побачить мене тут, у тернику, з роздертими шортами й виразом обличчя «я тут ні при чому», моя репутація не просто згорить — вона перетвориться на попіл.

Ліхтарик клацнув. Світло розрізало темряву в метрі від моїх ніг. Чорт, чорт, чорт!

Погляд падає ліворуч. Вікно тераси, яке він щойно лишив прочиненим для провітрювання, — єдиний порятунок. Це божевілля, це незаконне проникнення, це тюрма, але… краще сидіти там, ніж пояснювати бізнесмену-мізантропу, чому я вивчаю його газон у колючках.

Одним ривком я долаю відстань, перестрибую через підвіконня і ввалююсь у вітальню, ледь не вбившись об журнальний столик. Озираюсь як загнаний звір. Куди?! Арсен вже на порозі — я чую, як скрипнули сходинки тераси.

Ось вона. Масивна шафа-купе, дзеркальні двері якої ледь прочинені. Я пірнаю всередину, засуваючи за собою стулку, і завмираю, притиснувшись до чиїхось піджаків, що пахнуть дорогим одеколоном і чимось ледь відчутним, суто чоловічим.

Серце в горлі. Я здригаюся від кожного звуку. Кроки. Вони важкі, впевнені. Він заходить у вітальню.

— Є хто? — голос Арсена звучить зовсім близько, надто близько.

Він зупиняється. Я чую, як він зітхає. Мої ноги затекли, в ніс лізе пил, а кожна клітинка тіла кричить: «Ти ідіотка!». Якщо він зараз відчинить цю шафу, я не буду вигадувати про газони. Я просто впаду в обморок, щоб не бачити того сорому в його очах, коли він викличе поліцію.

Арсен проходить повз шафу. Я бачу через вузьку щілину, як він водить ліхтариком по кімнаті. Мене трясе — чи то від страху, чи від того, що в шафі виявилося занадто тісно. Господи, ну чому я не пішла просто в бібліотеку? Чому я не стала вчителькою? Чому я намагаюся вкрасти генофонд бізнесмена через шафу?

Він знову зупиняється. Прямо навпроти мого сховку. Хвилина здається вічністю. Я затамовую подих, намагаючись не видати себе навіть шурхотом одягу. Арсен повільно тягне руку до дверцят.

Все. Це кінець.

Рука Арсена вже торкнулася ручки, я заплющила очі й приготувалася до найгіршого — до того, як мене витягнуть за комір і здадуть правоохоронцям за статтею про зазіхання на приватну власність. Але раптом десь у глибині будинку задзвонив телефон. Різкий, гучний звук прорізав тишу.

Арсен завмер, лайнувся собі під ніс і, кинувши ліхтарик на диван, швидким кроком рушив до кабінету.

Я вичекала рівно три хвилини, які здалися мені цілою вічністю. Коли я нарешті виповзла зі свого «затишного» гардеробу, ноги були ватні. Я перестрибнула через підвіконня назад на терасу, не озираючись, і рвонула через газон до хвіртки так, наче за мною гналася ціла зграя вовків.

На вулиці було темно, хоч в око стрель. Ліхтарі в нашому дачному селищі — розкіш, яку часто забували вмикати. Я бігла вузькою стежкою вздовж парканів, намагаючись не думати про те, як виглядаю з розпатланим волоссям і в подряпинах.

Раптом з темряви попереду почулося дивне: важке сопіння, а потім щось гаряче і вологе торкнулося моєї руки.

Я підстрибнула до неба, ледь не вилетіла з капців.

— А-а-а! — верескнула я, розмахуючи руками, і влетіла в щось м’яке і кошлате.