7 Арсен

Машину я паркую на узбіччі надто різко — нерви на межі. Сина треба було забрати з табору пів години тому, а тут ще й цей затор через ремонт дороги. Вирішую зрізати через приватний сектор, але замислююсь, перевіряючи пошту з терміновими правками до контракту, і пропускаю момент, коли на дорогу вилітає щось колесате.

Удар. Скрегіт металу. Перед очима — розгублене обличчя дівчини, яка влітає в мене з такою силою, наче вона професійний каскадер.

Коли ми опиняємося на асфальті, я відчуваю лише роздратування. Вона сміється. Неприродно, істерично. У неї точно струс мозку. Доводиться тягнути її додому — не залишати ж на дорозі, ще впаде в кому, а мені потім відповідати.

Вона поводиться дивно. Роздивляється стелю з таким виразом обличчя, ніби бачить її вперше. Верзе якусь нісенітницю про газони. Я намагаюся бути максимально стриманим, але її присутність у моєму домі діє як подразник. У мене в голові — звіт за квартал, який летить у прірву, і думки про те, що син чекає на мене в таборі, а я замість цього витираю кров з коліна незнайомки.

Вона приваблива. Занадто. Ці розпатлані від спеки пасма, очі, які чомусь блищать не від болю, а від якогось дивного збудження. Мені не потрібні інтрижки. Мені не потрібні взагалі будь-які жінки в цьому домі. Колишня дружина навчила мене раз і назавжди: жінки — це не стабільність, це катастрофа, яка вривається в твоє життя без попередження.

Я залишаю її у вітальні, розраховуючи, що вона нарешті піде. Мені треба просто взяти ключі від машини і їхати.

Але коли повертаюся за телефоном, зупиняюся. Вона стоїть біля моєї мийки. З губкою в руках. Миє мої тарілки.

Вона виглядає так, ніби виграла в лотерею. У її очах світиться якийсь неадекватний тріумф. Вона що, дійсно вдарилася головою сильніше, ніж я думав?

— А що, власне кажучи, ви робите? — запитую я, відчуваючи, як пульс починає битися в скронях.

Вона здригається, ледь не впустивши чашку.

— Я… я просто… ви ж зайняті, — пролепече вона, вчепившись у стільницю.

Я підходжу ближче, намагаючись не зважати на те, як близько вона стоїть. Від неї пахне чимось квітковим, зовсім не доречним у моєму вивіреному до останньої деталі побуті.

— Слухайте, Аліно, так? — я максимально холодним тоном перериваю її виправдання. — У мене зараз немає ні часу, ні бажання розбиратися, чому ви миєте мій посуд. Мені треба їхати. Ви зараз же виходите з мого дому. Якщо вам справді погано — викликаю таксі до лікарні. Це не пропозиція, це єдиний варіант, який я можу вам запропонувати.

Я дивлюся на годинник. Запізнення стає критичним. Син там, мабуть, уже вигадав десяток причин, чому батько про нього забув. А ця жінка… вона просто ще одна перешкода, яку мені треба усунути.

— Вийдіть, — повторюю я, вказуючи на двері. — Посуд помию сам, коли повернуся. Не треба більше нічого «покращувати» в моєму житті.

Вона застигає, а в її очах — мить і все — спалахує щира, майже дитяча образа. Це на секунду вибиває землю з-під ніг. Я очікував роздратування, виправдань, навіть сліз, але не цього погляду. Відчуваю, як всередині, де я зазвичай тримаю стіну з бетону, щось здригається.

Роблю глибокий вдих. Чорт.

— Послухайте, — мій голос стає на кілька тонів нижчим, вже не таким різким. — Я не хотів вас образити. Але я справді запізнююсь. У мене син у таборі, він чекає, а я втрачаю час на… на це все.

Вона відступає від мийки, злегка закушуючи нижню губу. І тут мій погляд мимоволі ковзає вниз. Довгі, стрункі ноги, на яких видніється та сама подряпина — наслідок мого ж необачного водіння. Вони занадто привабливі для такої хаотичної ситуації. А губи… вони злегка тремтять.

Я відвертаюся, намагаючись зосередитися на ключах від машини. Чому я взагалі помічаю такі деталі? Мені зараз треба думати про контракт, про вихователів, про те, що сказати синові, коли я з’явлюся з двогодинним запізненням. А я стою тут і роздивляюся незнайомку, яка щойно влаштувала мені міні-потоп на кухні.

— Аліно, — кажу я, не дивлячись на неї, бо якщо гляну знову — точно не вижену. — Виходьте. Будь ласка. Мені треба зачинити дім.

Це знущання якесь. Вона стоїть посеред моєї ідеально вичищеної кухні, розгублена, з цим своїм оленячим поглядом, і руйнує весь мій внутрішній порядок. Мені треба спекатися її якнайшвидше. Якщо вона залишиться тут ще хоча б на хвилину, я почну сумніватися у власній адекватності.

— Йдемо, — додаю я вже м’якше, але рішуче, і роблю крок до дверей, сподіваючись, що вона просто піде слідом і зникне з мого поля зору разом із цим дивним ароматом квітів, який раптом почав заповнювати простір.