4 Аліна

Минуло три дні, і тиша дачного селища почала тиснути на вуха. Тоська спала під кущем смородини, ігноруючи мої спроби її розчесати, а огірки на городі, здавалося, дивилися на мене з немимим докором. Мій телефон раптово ожив: Аліса.

— Аліно, кидай все, бери ровер і дуй до мене, — голос сестри в слухавці був сумішшю роздратування і нудьги. — Господарі десь загубилися в дорозі, Артур виніс мені мозок, я скоро почну розмовляти з деревами. Мені потрібна компанія.

Велосипед рипів на кожному повороті, але мені було байдуже. Літо на повну: сонце світить в очі, вітер обвіває шкіру, пахне розпеченою травою і лісовою вогкістю біля річки. За містком, де закінчується звичайне життя і починається вулиця «для обраних», асфальт стає ідеальним, а паркани — вищими.

Я знайшла будинок Аліси без проблем. Вона сиділа на ґанку, а біля її ніг гасав хлопчик у футболці з написом «Captain Trouble». Це, мабуть, і був Артур. Він намагався одночасно з’їсти пісок із декоративного вазона і побити палицею садову фігуру гнома.

— О, приїхала, — Аліса витерла піт з чола. — Знайомся, це Артур. Він не ходить, він транслює хаос у всесвіт. Батьки поїхали ще вранці, обіцяли бути «скоро», але «скоро» у цих людей — поняття розтяжне.

Артур раптом зупинився, глянув на мене, вхопив свою палицю і з бойовим кличем побіг у бік квітника.

— Артуре, ні! — я кинулася за ним, ледь не впавши на рівному місці.

Хлопчик був спритним, як ртуть. Ми з Алісою розривалися між ним і спробами випити кави, поки він не виніс двері тераси. У якийсь момент, коли Артур нарешті затих, вчепившись у якусь іграшку, я випрямилася, щоб перевести похрипіле дихання.

— Слухай, — Аліса раптом притихла і ткнула мене ліктем у бік, — дивись через паркан. Сусідський газон.

Я повернула голову. У сусідньому дворі — зелена галявина, ідеально підстрижена. По ній, неквапливо штовхаючи газонокосарку, йшов чоловік. На ньому тільки шорти, ніякої футболки. Сонце грало на м’язах спини, а кожен рух видавав впевнену силу. Він зупинився, щоб витерти чоло, і на мить подивився в наш бік.

Артур знову щось перекинув, але я навіть не здригнулася. Хлопець за парканом став фактом, який було важко ігнорувати. У голові сама собою, як коротке замикання, проскочила думка: такий генофонд — це ж просто злочин тримати в одиночному користуванні. Від такого, напевно, народжуються діти, які не плачуть, а відразу виглядають як моделі з обкладинки. Грішним ділом, я уявила… але швидко відігнала картинку.

— М’язистий, — прокоментувала Аліса, примружившись. — І судячи з того, як довго він мучить той газон, він тут живе сам. Ніяких ознак дружин чи розкиданих жіночих речей.

— Ти краще за Артуром слідкуй, а не за сусідами, — відрізала я, хоча відчувала, як щоки починають горіти — чи то від спеки, чи то від власної думки, яка щойно промайнула. — Врешті-решт, це просто чоловік, який стриже траву. Нічого особливого.

Аліса хмикнула, явно не повіривши моєму байдужому тону.

— Ну звісно. Просто чоловік. Просто трава. Тільки чомусь ти вже хвилину не можеш відвести від нього очі. Не обов’язково з ним знайомитися, Аліно. Просто насолоджуйся картинкою. Це куди приємніше, ніж дивитися на мої кабачки, які ти так і не полила.