Вірші

ТРАЄКТОРІЯ СПОКОЮ  

Час від часу в житті настають моменти, коли тиша стає не просто відсутністю звуку, а життєвою необхідністю. Моменти, коли душа, стомлена від бурхливих вітрів буденності й дошкульних снігопадів втрат, відчайдушно прагне прихистку. Прихистку, де можна перевести подих, зібрати розсипані думки і виплакати те, що боліло роками, не боячись бути почутим.
Це і є той простір, який ти відкриваєш, торкаючись цієї книги.
До збірки поезій українського письменника 
ОЛЕКСАНДРА ПОЛЬСЬКОГО «Траєкторія спокою» увійшли твори, виткані з самої суті людського буття: з кришталевої пам'яті, гіркого болю розлук, найщирішої любові та незгасної віри в добро. Це не просто збірка текстів, це цілісна поетична мапа людської душі. Ця книга — провідник, якою кожен читач зможе пройти власним, унікальним маршрутом до світла, до істини, до омріяної рівноваги.
Тут, під цією обкладинкою, кожен знайде те, що стане бальзамом саме для його серця: хтось віднайде прохолодний, чистий подих рідного краю і зігріє душу ностальгією за тими місцями, де лишилася частка безтурботного дитинства; хтось відчує тепло надійних родинних оберегів — голосів батьків та материнських молитов, що тримають нас невидимими нитками крізь роки і відстані; а хтось знайде тут справжнє рятівне слово в години найтяжчих тривог, коли здається, що весь світ втрачає опору. Ця поезія — то невидима рука, яка підтримує, коли земля йде з-під ніг.
Це вірші, які не просто залишаються чорними літерами на білому папері — вони стають частиною твого власного досвіду. Вони дбайливо загоюють невидимі душевні рани, вони повертають втрачену гармонію і тихим, але впевненим голосом нагадують найважливішу істину: навіть у найчорніші, найбезпросвітніші часи в кожному з нас живе незгасне світло, здатне провести крізь будь-яку темряву і вивести до найбажанішої мети — до власного, вистражданого і заслуженого СПОКОЮ.

УМАНСЬКА БАЛАДА
Покинув я рідну свою Писарівку,
де верби над ставом схилились в журбі,
де вечір за синю, далеку готівку
зорю малював на козацькій трубі.
Поїхав в Умань... Там парки, мов казка,
«Софіївка» дихає в тишу століть.
І раптом — як сонце, як лагідна ласка 
твій погляд, що в серці вогнем мерехтить.
Ти йшла, ніби вечір, тендітна і світла,
між статуй мармурових, білих, німих...
І квітка любові в душі розквітла
від слів твоїх теплих, від кроків твоїх.
Я — хлопець з подільського синього краю,
де ниви шумлять у серпанках заграв...
Та в Умані долю свою я стрічаю,
в очах твоїх бачу я рідні картинки.
Хай Шаргород кличе, хай сниться домівка,
та серце тепер не саме у путі:
і Умань далека, і моя Писарівка
з’єднались навіки в твоїм почутті.
О, люба! Хай вітер над нами літає
і небо сіяє, як очі твої...
Бо щастя солодшого в світі немає,
ніж рідне кохання в чужій стороні!                                      Олександр Польський                                                              
 

                                                            
МІЙ ШАРГОРОД
Над Мурашкою тиха заграва,
І в садах золотіє весна.
О мій Шаргород, давня славо,
Ти, як пісня, що в серці луна.
Тут каміння говорить віками,
Синагоги й собори в тиші...
Ти розквітнув між синіх туманів, і 
Світлий променю моїй душі.
Я іду твоїм схилом ласкавим,
Де дрімають старі молитовні.
Тут і кожна стежина, і трави
Ніжним шепотом щастя повні.
Хай летять і роки, і хвилини,
Ти — як квітка в подільській росі.
Найрідніший куточок України
В солов’їній своїй красі.
Ти в очах моїх сяєш усюди,
Де б не кинула доля мене.
Твої добрі і сонячні люди —
То багатство твоє неземне.
Шепотять твої верби над ставом,
І зоря заглядає у вись...
Мій містечку, мій краю ласкавий,
Ти в безсмертя моє уплетись
!   Олександр Польський                                       
 

                                                    
 
МОЯ ПИСАРІВКА
Люблю я край, де в росах Писарівка,
Де рідний дім і стежка в споришах.
Там сонце п’є нектар із первоцвіту,
І пісня солов’їна в комишах.
Там народивсь я, там пішов до школи,
Учись любити небо і поля.
Працював в поті, знав труди і болі,
Там найрідніша, лагідна земля.
П’ять часток серця, п’ять суцвіть єдиних,
Розквітли у селі моїм назавжди:
Ось Центр гуде, як вулик у долині,
І кличуть в гості друзів із громади.
А далі — Жабократчина в тумані,
І Комарівка в вербах за ставком.
На Груді сади цвітуть рум'яні,
Запрутчина шепочеться з вікном.
А люди там! Як золото, пречисті,
З душею, що відкрита, як весна.
У кожнім слові — правда промениста,
У кожнім серці — доброти струна.
А краєвиди... Серце завмирає!
А Ось Ставок коло Млина де тихий плес,
Де верби коси в воду опускають,
І сонце падає до нас з небес
Поглянь — Скала висока і поважна,
Стоїть віки, мов вічний вартовий.
О, Писарівка! Ти — любов незгасна,
Мій світлий рай, мій берег золотий.
Хай Шаргород пишається тобою,
Бо ти в душі — як вічний дивоцвіт.
Я повний щастя, віри і спокою,
Коли тобі я шлю палкий  привіт!        

 Олександр Польський                        
                                                       

УКЛІН МОЇМ ВЧИТЕЛЯМ
Зацвів каштан, і дзвоник відлунав,
Пливуть роки, як хмари в небі синім...
Я в Писарівці юність зустрічав,
Вклоняюсь низько школі і людині.
О вчителі! Ви — душ моїх сади,
Де проростають зерна золотії.
Ви вчили нас крізь грози і пласти
Любити край і берегти надії.
Ви вчили нас, як рідну землю чтить,
Бо Писарівка — то наш рай єдиний.
І кожну мить, і кожну світлу мить
Ми віддавали рідній Україні.
Але в душі, мов сонце весняне,
Горить одне ім’я, святе і чисте.
Той, хто за руку вів крізь дні мене, —
Учитель мій, як небо променисте.
Володимиру Васильовичу Сауляку —
Мій низький, серцем відданий уклін!
Ви з нами йшли, не знаючи розляку,
Від перших літер до випускних стін.
Ви були поруч, як надійний батько,
Крізь всі роки, до самого кінця.
Віддали нам любові всю остачу,
І запалили вірою серця.
Ми розійшлись... Та в пам'яті живій —
Ваш тихий голос і порада щира.
Уклін Вам, Майстри, в школі дорогій,
За світло знань, за доброту і миру!