Тоя найбільша помилка

Цікаве продовження ранку

Аліна не встигла нічого сказати, як двері холу рвучко розчахнулися.

До приміщення зайшов чоловік у дорогому темно-синьому костюмі. Його піджак був злегка розстібнутий, і мені не вдалося не помітити свіжу пляму на білій сорочці, яку він, очевидно, намагався приховати. Його кроки були впевненими, навіть різкими, а погляд холодно ковзав по працівниках, що притихли, відчувши зміну атмосфери. І раптом… він зупинився.

Наші очі зустрілися.

Мені здалося, ніби в приміщенні раптово похолодало. Це був він. Той самий зарозумілий тип із дороги, якому я буквально півтори години тому вилила каву на сорочку.

— Ви… — протягнув він, піднімаючи брову. — Чудово. Просто чудово.

Аліна, нічого не підозрюючи, засяяла:
— Ігор Павлович, це наша нова співробітниця — Вікторія. Вона тепер із нами в креативному відділі.

Його погляд ковзнув по мені з ледь стримуваною люттю, а голос прозвучав рівно, проте з іронічною ноткою:
— Сподіваюся, на роботі ви менш… імпульсивна.

Моє обличчя спалахнуло, але я не опустила очей. Хотіла відповісти різко, згадати ранкову сцену, але зупинилася. Мій погляд, мабуть, сказав більше, ніж будь-які слова.

Не промовивши більше ні слова, він зачинив двері свого кабінету.

— Ви що, знайомі? — здивовано прошепотіла Аліна.

— Це… довга історія, — видихнула я.

Аліна пішла займатися своїми справами, а я залишилася приводити кабінет до ладу. І майже одразу відчула на собі чийсь погляд. Повернувшись, побачила, як Ігор Павлович спостерігає за мною крізь скляну стіну. Наші очі знову зустрілися, але він швидко опустив погляд на документи, ніби нічого не сталося.

Коли настала обідня перерва, ми з Аліною вирушили до невеликого кафе неподалік від офісу. Поки вона насолоджувалася десертами, я гортала сайти з оголошеннями — вже давно хотіла переїхати від мами й почати жити самостійно. Не через сварки: навпаки, у нас чудові стосунки. Але я знала, що в мами з’явився таємний залицяльник, якого вона ретельно від мене приховує. Я хотіла, щоб вона нарешті перестала ховатися й просто насолоджувалася життям, а я — своїм.

Я знайшла кілька варіантів квартир і домовилася подивитися їх після роботи.

Перший день минув відносно спокійно — якщо не рахувати того, що “Льодяник” буквально завалив мене завданнями. Але я впоралася з усім. Робочий день нарешті завершився, і я вирушила на перегляд квартир.

З трьох варіантів мене зачарувала одна — світла, простора, усього за десять хвилин ходьби від офісу. Єдиний мінус — вона на десятому поверсі. А я страждаю на клаустрофобію, тому ліфт для мене — справжній кошмар. Та, незважаючи на це, я підписала договір.

На щастя, завтра вихідний. Я зможу спокійно переїхати й почати новий етап — не лише на роботі, а й у власному житті.

Наступного дня я вже переїхала у свою нову квартиру. Усе здавалося ідеальним, аж поки ввечері не зламався кран на кухні. Вода почала капати без зупину, а я, розгублена й втомлена після переїзду, зрозуміла, що навіть не знаю, де в будинку сантехніка шукати.

— Чудово, просто чудово, — пробурмотіла я, закриваючи вентиль, який не реагував. — Новий дім, нові проблеми.

Зітхнувши, я вирішила звернутися по допомогу до сусідів. Одягнувши короткий білий топ і шорти (навіть не подумавши, що виглядаю… занадто домашньо), я вийшла в коридор і постукала в найближчі двері.

Двері відчинилися, і переді мною постав… він. Ігор Павлович. У темному махровому халаті, розхристаному на грудях, із чашкою чаю в руці.

— Ви… — ми обидва вимовили одночасно.

— Ви тут живете?! — випалила я.

— Очевидно, — його голос був спокійним, але очі блиснули цікавістю. Він окинув мене поглядом, який змусив мене на секунду пошкодувати про вибір одягу. — Щось трапилося, Вікторіє? Чи вирішили перевірити, чи я вдома, щоб виливати каву вже не на роботі?

— Ха-ха, дуже смішно, — закотила я очі. — У мене зламався кран. Вода тече без зупину. Я не знаю, що з цим робити.

— А я, значить, тепер сантехнік? — підняв брову.

— Ви ж, напевно, сильний і досвідчений чоловік, — кинула я з натяком, трохи дратуючись від його тону. — Чи це занадто складно для такого великого начальника?

Він спершу скривив губи в усмішці, але зрештою взяв інструмент з полиці біля дверей.
— Добре. Але якщо залию квартиру — це буде на вашій совісті.

Ми зайшли в мою кухню. Він нахилився під раковину, а я, спершись на стільницю, спостерігала. Чесно кажучи, виглядав він… зовсім не як той “Льодяник” із офісу. Розхристаний халат, рукава закочені, погляд зосереджений. Я ловила себе на думці, що він виглядає… надто привабливо.

Раптом його погляд ковзнув у мій бік, і я помітила, як він на секунду завис на моїх ногах. Він швидко відвів очі, наче нічого не сталося, і знову заговорив своїм холодним голосом:
— Ви, до речі, довго плануєте грати роль “золотої дівчинки”?

— Перепрошую? — я зиркнула на нього, не розуміючи.

— Я про те, що ваше місце в компанії… явно не здобуте чесною конкуренцією, — він вирівнявся і подивився прямо в очі. — Хтось вам допоміг. Можливо, ті самі “зв’язки”, через які туди потрапляють… потрібні люди.

— Ви серйозно?! — я відчула, як всередині все закипає. — Ви навіть не знаєте мене! Думаєте, якщо я не зламалася під вашими завданнями в перший день, то мені хтось усе влаштував?

— Дивно, — його голос був тихим, але з іронією. — Просто рідко хто витримує мій темп. Зазвичай новенькі зриваються або тікають.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше