Розділ 21. Новосілля в лісі Гартоджеску

Що ж, мабуть, покидала Моллі Двір Місячної Лілії з легкістю на душі. Вона б не сказала, що їй жах як сподобалось тут, але це місце, безсумнівно, залишиться в її пам’яті надовго. 

І все ж, було щось по-своєму прекрасне у тому закинутому саду, вітальні з холодним каміном, вогонь в якому вже ніколи не запалає, та бібліотеці з вітражними вікнами у блакитних ірисах. Щось загадкове та химерне в квіті рожево-жовтих троянд, у запаху горілих стін та прохолоді вітрів з присмаком пшеничного поля.

— Може, зачинемо ворота?

Ця ідея навідала думки Моллі абсолютно раптово. Вона й не помітила, коли встигла озвучити її. Хлопці відійшли вже досить далеко, розмірено переговорюючись про щось між собою, як обернулися на її голос, різко замовкнувши. Моллі ж добряче відстала від них, завмерши перед входом в садибу. Вона з замисленим виразом обличчя дивилася вгору, на родинний герб у кованій огорожі. 

Чомусь їй здавалось не правильним лишати ворота ось так, такими як їх залишили колись орденці, спаливши маєток та втікши звідси. Можливо, їй просто не хотілось бути подібною на людей Сойки, а, може, була й інша причина такої дивакуватої пропозиції. Якщо чесно, Моллі сама не знала, навіщо сказала це. 

— Моллі? – покликав її Вільям, чи то здивований її словами, чи то просто недочувши їх.

— Давайте зачинемо ворота. – повторила вона, не обертаючись до нього, а все так само пронизуючи поглядом лілію у чаші молодого місяця.

Кода здивовано витріщився на неї та, не приховуючи щирого спантеличення, поцікавився:

— Що? Для чого?

— Не знаю. Щоб Двір нарешті віднайшов... спокій? – тихо відповіла Моллі. – Мені здається, йому не подобається, що вітер вільно грається його воротями, а на згарище може прийти кожен перехожий. Це не правильно. Не хочу залишати його таким.

— Тобто “не подобається”? – ніяк не міг второпати перевертень. – Як будівля може... 

Він недоговорив, бо Вілл раптом ткнув його в передпліччя гострим ліктем. Хлопець багатозначно покосився у бік закинутого обійстя та повільно кивнув, мовляв, хай вже буде так. Він всучив Коді кілька книг, які вони прихопили з собою, вирішивши ще раз як слід прочитати все з Мікою та Мією.

Вільям мовчки повернувся до воріт та не без зусиль таки зачинив їх. Коване залізяччя тяжко вдарилось одне об одне, але прозвучало це, як вдячність. Принаймні, Моллі здалося саме так. Вона слабко усміхнулася, сподіваючись, що протяги, які гуляють порожніми коридорами, більше не завиватимуть так гірко, а нещасний вираз в мармурових очах граційних ангелів стане трішки веселішим. 

— Сумніваюсь, що колись зможу повернутися сюди. – зізнався Вілл, ще трохи потримавшись за нетовсті фігурні грати паркану. – Але мені дійсно було добре тут. Колись давно, проте таки було.

Моллі лише кивнула у відповідь, про себе зауваживши, що дім, яким би він не був, завжди залишатиметься домом. Кода нічого не сказав, але сіро-блакитні очі дивно блищали. 

Довелося з милю пройти дорогою своїми ногами, аби нарешті вийти на трассу, де могла би трапитись якась мимобіжна бричка. Їм неабияк пощастило зустріти попутнього візничого майже одразу, бо інакше, вони б точно простояли не одну годину в очікуванні хоч якогось транспорту, що довіз би їх до міста.

— Далі самі. – проголосив Кода, зачувши вдалині стукіт кінських копит, та вручив стопку книг назад Вільяму. Юнак відсалютував на прощання та, знову обернувшись на звіра, ще трохи постояв поряд з друзями, гордо підвівши велику голову на міцній шиї. 

Варто зауважити, що вовча подоба дійсно личила йому. Не дивлячись на змішану кров, Кода не виглядав слабким чи немічним, навпаки: м’язисті лапи та підтягнуте тіло, здавалося, було наскрізь просочене шаленою енергією. Рельєфні м’язи грали під темно-коричневим, дещо рудуватим, хутром з білими плямами, гострі вуха нашорошено посмикувались, а довгий жорсткий хвіст дрібно тремтів у невідомому передчутті. 

Моллі з неприхованою цікавістю розглядала екенейця, подумки відмічаючи цікаві деталі. У Коди не було двох пальців на задній лапі, а на шиї, там, де, за ідеєю, мали б бути ключиці, виднівся глибокий шрам від стріли, такий самий, як у Міки. А що найцікавіше, колір очей юнака не змінився. У вовка вони були круглішими та більшими, з вологим звіриним блиском, але все такі ж сіро-блакитні. 

Вільям теж відверто витріщався на молодого перевертня. От тільки, на відміну від Моллі, в його напів сліпому прикритому повіками погляді застигло щось середнє між презирством та захопленням. Вілл точно вважав себе кращим за Коду, але вміння перетворюватись на тварину все ж зацікавило його. І нехай, він не сказав цього в голос, Моллі бачила у виразі худого гарного обличчя щось схоже на повагу.

Мабуть, ще жоден тикодін не дивився на перевертня так.

Кода чкурнув в кущі тільки тоді, коли бричка під’їхала вже досить близько. Він безшумно сховався між придорожніми бур’янами, прошмигнувши на узбіччя. 

— О-о! Знайомі люди! – привітав їх візничий, здмухнувши з чола знайоме русяве волосся. – Їдемо додому, молодь?

Один із жеребців голосно заіржав, приглушуючи свого господаря, та ледь не став на диби. Певне, бідолашна тварина знову чимось стривожилась, бо важкі копита вкотре перелякано вдарили об землю.

Візничий нерозуміюче скривився, а Моллі з Вільямом обмінялися змовницькими поглядами. Губ обох торкнулася ледь помітна усмішка. Вони-то пречудово знали, що так лякає коней. Вірніше, хто. 

Тож, їм не лишалося нічого іншого як застрибнули в екіпаж, користуючись добротою чоловіка.

Ні, їм таки неймовірно пощастило зустріти того ж візничого. 

Моллі дивилася в мутне вікно брички та вперше за стільки днів була задоволена собою. Нарешті вони зрушили з мертвої точки та зайнялися справами. Все ж безкорисне стирчання вдома вже неабияк набридло дівчині, а зараз її просто-таки розпирало приємне відчуття виконаного діла. 

Вже зовсім скоро вони будуть в Арханті, заберуть речі та нарешті покинуть Двір Чорної Куниці. Нарешті будуть в безпеці. А далі залишиться тільки чекати проявлення магії Елементів.