Розділ 20. Двір Місячної Лілії

— Дрегорі, значить. – похмуро промовила Міка, вислухавши розповідь Вілла. Спогад він показав всім, окрім неї, побоявшись, що її ментальне сприйняття надто чутливе. – Це проблема.

Моллі в ту ж мить озлобилась. 

— Ми не виганятимемо його. – холодно процідила вона.

Екенейка обдарувала її невдоволеним поглядом.

— До чого тут це? У нього прізвище надто довге. Як мені тепер гукати його, га? Хто мені скаже оце?

— Моє ім’я досі існує. – скромно схиливши голову, мов маленький хлопчик помітив Вільям, але Моллі все ж зловила в його словах зовсім не характерну для нього ніякову усмішку. 

Він справді був радий тому, що перевертні так милостиво відреагували на його зізнання. Моллі не знала, можливо, хлопець і справді більше розраховував на те, що його за подібні таємниці можуть і загризти заживо двоє вовків. Принаймні того, що обоє екенейців лиш співчутливо усміхатимуться йому він очікував менше всього.

Мія ж, неабияк здивована подібними поворотами у їхній великій спільній історії, теж намагалася вникати у розмову, зосереджено киваючи, але невдовзі заснула прямо у вітальні, дбайливо вкрита легким плащем Коди, який той носив весь день, зв’язавши рукавами на плечах. Моллі залишалося лише потай кривитись на це. Їй відверто не подобались залицяння юнака до її сестри, проте вона спробувала сконцентрувати увагу на речах важливіших. 

— Фу! – не розділила захоплення від Віллового імені Міка, тільки що не сплюнувши прямо на підлогу. І, не питаючи хлопцевої думки, сама собі вирішила: – Слово, друже, нічого не знаю, будеш Шалфеєм. І до речі, тоді, на подвір’ї, я була чесна. Й не шкодую про свої слова. Ти боягуз та шахрай. – без жалю заявила вона, але пізніше таки усміхнулася на знак примирення. – Прощений боягуз та шахрай. 

— Винен. – цілком щиро погодився Вілл. Він повернув голову у бік Коди, який обережно сівши на дивані поруч з Мією, хрустів величезними пальцями. – Перед тобою теж. Можеш вдарити мене. Не ображусь.

— Немічних не б’ю. – відказав Кода, що з його уст звучало, як щось на кшталт “вибачаю”. Не дивлячись на його досить грубий тон, він все ж перейнявся історією Вільяма. Для них з Мікою було знайоме відчуття втрати найрідніших, загалом, як і всім їм. Кожен з них залишився без батьків і це, мабуть, чи не найбільше об'єднувало їх. – Краще йди спати, Шалфею. Тебе це теж стосується. – звернувся перевертень до Моллі, яка тихо стояла збоку. – На світанку вирушаємо. Як гадаєш, впораємось до завтрашнього вечора? На ще одну добу ми тут не залишимось. 

Губ Вільяма торкнулась знайома тонка посмішка.

— Від тебе користі буде не багато. – ніяк не міг відмовитись він від шпильки. Певно, відплатив за “немічного”. – Та все ж... Впораємось. Наша бібліотека не настільки велика, щоб застрягти там на тиждень. 

Міка змучено провела долонею по смаглявому чолу та, сонно прикривши повіки, порадила:

— Візьмете екіпаж. Кода піде слідом.

— Чому?

— Нас не надто шанують місцеві. Візничий просто не візьме мене. – пояснив той, трохи понуро скривившись. – Я не жартував про лупцювання на вулицях. Ні-ні. Нас не б’ють, але... в спину глядять косо. 

— Не знала, що екенейців взагалі пускають на територію Калідрійської Корони. Біженські поселення організовані лише на півдні. Як ви прожили стільки тут?

Міка поглянула кудись крізь Моллі, обдумуючи її питання.

— В місті ми з’являємось рідко. Але нам все одно ніхто нічого не зробить. Ти маєш рацію. Ми хтось по типу біженців. Неначе втекли від війни. В жодному куточки імперії нас не вб’ють. Принаймні, –  вона попри втому усміхнулась, демонструючи вже зточені ікла, але вийшло так само заразливо, як раніше. – Не відкрито.

Білявка потягнулась та позіхнула, перекинувши довгі м’зисті ноги через підлокітник крісла, в якому розвалилася, нікого не соромлячись. 

— Розходимось. – віддала розпорядження Моллі, і собі відчувши втому в тілі. Ну, чудово. Ще один день рине в безодню, а втома примножується з небаченими темпами. – Треба розбудити Мію. Хай йде до себе.

Кода враз пожвавішав.

— Я можу...

— Ні. – відрубала Моллі та, підійшовши до сестри, розштурхала її. Можливо, Моллі тільки здалося, але Вілл тихо пирхнув ззаду, знайшовши щось смішне в похмурому виразі її обличчя. 

— Я той... – пробурмотіла Мія, майже не розтуливши повік. – Слухаю-слухаю.

— Пішли вже, сплюха.

— Я не сплюха. – сонно обурилась Мія. 

Моллі підняла її на ноги та, підхопивши під лікоть, повела нагору. Тужливий вираз сіро-блакитних очей Коди, вона впевнено проігнорувала, коли ненароком глянула на нього. Міка стиха розсміялася, не полінившись підійти до брата, та не то втішно, не то знущально поплескала його по щоці. Вона безцеремонно всілася до нього на коліна, мовляв: “Не журися, в тебе ж досі є я!”. 

Кода обійняв її, але ще з хвилину не зводив з Мії мрійливого погляду. Міка, схоже, образилась та, не вигадавши кращої помсти, вкусила юнака за вухо й з реготанням справжнісінького поганця втекла на кухню, підібравши по дорозі Тридея, який на диво легко дозволив взяти себе на руки. Біле лисеня, яке з’явилось тут-як-тут, теж подибало за ними. Кода крикнув їм услід вже знайому фразу:

— Monna pfeya!

Руденьке лисеня стрибонуло на диван та, всівшись на пухнастому хвості, скривило чорні губи, всіх своїм виглядом показуючи, що повністю підтримує обурення господаря. 

Вільям сміявся самими очима, спостерігаючи за названим товариством зі свого місця. Гарольд насмішливо пхекнув, знову тручись своїм боком об шию хлопця. Вілл дмухнув птаху межи очі, проганяючи сича з хворого плеча. Сестри, на секунду зупинившись на сходах, теж обмінялися веселими поглядами. 

Моллі не знала, чи вдасться їм замінити один одному втрачені сім’ї, але вони принаймні спробують.

***

Скромні будинки нижчих шарів населення Калідрійської столиці, що знаходились на окраїні міста, поступово змінилися на степ. Пізніше він поступився місцем безкраїм полям, що належали місцевим осередкам аристократії. Тепер за вікном екіпажу майоріло тьмяно-зелене колосся, зрідка розбавляючись волошками чи маками.