Розділ 19. Ніким не бажана помилка

Моллі на силу відчула, як рука хлопця висковзнула з її долонь. Дівчина підняла на нього блискучі від чужих сліз очі. Спроба розімкнути губи закінчилася лиш їх безпомічним тремтінням.

Серце перелякано стукотіло у грудях, досі перебуваючи під впливом надто емоційного спогаду. Щоки були вологими від сліз. Усе тіло нило так, наче це вона сама пробігла, Доля зна, скільки миль суцільним полем. В середині спочатку було нестерпно боляче, але потім щось з хрускотом розбилося, після чого лишилася тільки холодна порожнеча.

Моллі востаннє беззвучно схлипнула, проте все ж пораділа, що осад спогаду вона витримала без особливих тяжкостей і не впала у таку ж істерику, що й Міка. Дякувати властивостям спогадів, Моллі розпорошилась одразу на всі п’ять відчуттів тоді, як бідолашна екенейка стала жертвою виключно почуттів та емоцій.

Вільям знову опустив голову, ховаючи очі за відрощеним волоссям. Він став попід стіною, але в якийсь момент надто різко сів з таким гучним звуком, що Моллі злякалася, чи не забився він. Хлопець підтягнув коліна до грудей та, склавши на них руки, обіперся чолом на зап’ястя. 

— Вілле, я... – нарешті подала голос Моллі, й собі присівши поруч. – Мені так шкода, що це сталося саме з тобою. 

— Матір врятувала мене, а сама загинула. – зовсім тихо промовив Вілл відсутнім тоном. – Я... я зобов’язаний їй життям, а в мене навіть портрету її немає... Мене ледве не трусить кожного разу, коли згадую ту ніч. Думаєш, чому я ніколи не ходив на її могилу? Я боюся. Боюся дивитися на неї. Бо... мені соромно за те, що вижив тоді, як вона кричала від болю, тоді, як помирала у страшних муках. 

Моллі зі співчуттям поглянула на нього, помітивши, як сіпаються його плечі, а подихи зненацька стають занадто частими, та несміливо почала:

— Ти не винен в її смер... 

— Все частіше я задаюся питанням, – наче й не чуючи її, продовжив заплітаючимся язиком Вільям. – Чи її лишили б у спокої, якби я пішов разом з Кассандрою? Якби не вийшов зі спальні? Якби не підслухав тієї розмови, а просто спав, як всі нормальні діти? Якби просто послухав матір. Я не хотів, щоб Сойка вбивала її. Не хотів, Моллі... 

— Вільяме, прошу... 

— Думаєш чому я причепився до тебе тоді? У тому провулку? Чому розпитував про драконячу слину? Те питання вирвалося в мене абсолютно випадково. Мені просто було цікаво. Цікаво з тієї самої ночі, а чи можна було б врятувати матір, якби у нас в домі була слина? Якби я приніс її їй? Чи стяглися б ті жахливі рани? Моллі, я хотів допомогти їй. Хотів. Так хотів, що злякався й втік, натомість, щоб залишитися з нею. Це я, я винен в її смерті. Винен в тому, що вона померла так... жахливо. Я-я-я.

— Вілле, заспокойся. Все гаразд. – спробувала ще раз Моллі, хоча в самої голос був ні на краплю міцнішим.

— Ні. – глухо відгукнувся він, нарешті почувши її. – Ні, нічого не гаразд. Ніколи не було. Мені завжди так кепсько через це, Моллі. Так погано. По сей день. Але її страждання були гіршими.

Моллі думала було торкнутись його, аби заспокоїти якось, але в останню мить відсмикнула руку. Вона схрестила ноги, влаштувавшись зручніше на твердій долівці. Нехай говорить. Йому потрібно висказати все, що назбиралося за всі ці роки.

Чомусь Моллі була певна, що Вілл нікому ще не розповідав про своє дитинство, а цю трагедію, тим більше. Скоріше за все, вона не зуміє допомогти йому, проте зможе вислухати. Моллі просидить з ним до самого ранку, якщо потрібно. Тільки нехай йому стане легше. Нехай вона зрозуміє, хто він насправді.

— Знаєш, чому я такий? – раптом змінив тему Вільям, піднявши на неї червоні, але ще сухі очі. Він задер одну штанину широких брюк, оголюючи крихку на вигляд щиколотку. Ноги в хлопця виявились такі ж худі, як і руки. Він провів пальцями по блідій шкірі, що обтягувала тонкі кістки. Далі Вілл відтягнув високий комір сорочки, розстебнувши два перших гудзики, так, щоб було видно випираючі ключиці та частину кістлявих грудей. – Я часто хворів в дитинстві. У мене крихкі кістки та слабкі м’язи. Кров погано циркулює тілом. Я важу та харчуюсь надто мало. Знаєш, чому? – повторився Вільям.

Моллі тільки похитала головою. Звісно ж вона не знає, проте хворобливий вигляд Шалфея завжди здавався їй не правильним. З ним точно щось не так. І його гірка посмішка не обіцяла ніяких спростувань.

— Тому, що я наочний приклад наслідків інцесту. 

Він замовк і стало якось аж надто тихо. Навіть говірлива вечірня пташка в саду притихла, неначе теж не очікувала такого зізнання. А потім знову скрикнула вкрай тужливо та знялася з місця, вирішивши, певне, підлетіти ближче. Моллі ж мовчки витріщилась на Вільяма.

— Що? – таки зірвалося з пересохлих губ.

— Мої батьки рідні брат та сестра між собою. – ледь чутно прошепотів Вілл, після чого його голос зірвався і Моллі з найщирішим подивом побачила, як з гострого підборіддя крапають сльози. – А я неочікуваний результат їхніх стосунків. Мене не мало бути, Моллі. Я просто помилка. Помилка ніком не бажана. Помилка, що довела до могили всіх моїх рідних. Всіх, кого я любив. І міг любити.

Він з силою замружився, намагаючись прогнати непроханий плач, але тільки ще раз схлипнув. Нарешті його обличчя набуло якоїсь барви. Ніс почервонів, а на чолі та щоках з’явилися трояндові висипи. Хлопець хотів ще щось сказати, але лише відривчасто зітхнув та мало не до крові прикусив і без того розбиту губу, уникаючи відверто приголомшеного й злегка навіть порожнього погляду Моллі.

Їй ще ніколи не доводилось спостерігати за ридаючим хлопцем. Якщо не враховувати Ларрі, звісно. Та й він плакав тільки в дитинстві, а якщо плаче і зараз, то того ніхто не бачить. 

Моллі й не знала, що хлопці можуть давати волю сльозам. Принаймні, не Вільям Шалфей, максимум емоцій якого це зверхній погляд чи лукава напівпосмішечка. 

Він плакав не голосно, але з почуттям, змушуючи серце Моллі стискатися кожного разу, коли робив хриплий вдих. Було очевидно, що йому соромно за проявлену ним слабкість, але нічого подіяти з собою вже не міг. Все, що лишалося завжди байдужому та холодному Віллу, — впускати крупні гарячі сльози на власні коліна.