Розділ 18. Чужий біль

— Який ще двобій?

Мія так і стояла посеред сходів, тримаючи в руках довгий поділ білої сукні. Вона занепокоєно стисла пухкі губи, коли Міка вкотре назвала Вілла боягузом. Хлопець втомлено опустив повіки та тим самим вбивже спокійним тоном заходився повторювати те.

— Я. Вище. Цього.

— А я вища тебе! – кинула на це Міка з безмежною пихою.

Кода задер голову й раптом розплився в дивакуватій усмішці, коли Мія змахнула довжелезними віями, сором’язливо туплячи очі. Та усміх Коди трохи зблід, коли в дівчати вирвався коротке тихе кахикання.

— Ти цей-во... – стиха почав він. – Не лякай нас так більше. Тобі легше? 

— Трішки. – ледь чутно відповіла Мія.

Моллі голосно застогнала, борючись з бажанням плюнути перевертню в лице. Його врятувало тільки те, що дівчина носила титул леді і ніхто з присутніх не зрозумів би її вчинку, а особливо Шалфей, для якого вихованість попри все. 

І все ж, Моллі обурювало це Кодине й Міїне кохання-зітхання, яке абсолютно не клеїлось з криками на задньому плані. Вона востаннє глибоко вдихнула та, більше ні з ким не церемонячись, вигукнула:

— Ану всі замовкли і поглянули на мене!

Міка з Віллом різко затихли й подивилися на Моллі так, наче тільки зараз помітили її. Дівчина злісно зіщурилась, несхвально зиркнувши у їхній бік. 

— Дочекаємось, доки на крики збіжаться сусіди, – почала вона зі сталевими нотками. – Чи, може, хтось таки пояснить мені, що за чортів... ня тут діється?

Шалфей мовчки витримав її погляд, загадково сяючи очима з-за довгих пасем. Якщо йому й було соромно за щось, то це виразилось одним лише повільним кліпанням. Міка понуро опустила очі, проте її підборіддя було підняте так само високо. Кода закусив губу, не дивлячись ні на кого, та все дужче стискав щелепи. Навіть Мія притихла на сходах.

А Моллі посміхнулася про себе, задоволена тим, що таки має вплив на своїх друзів. Не зважаючи на те, що вона далеко не найстарша в їхній компанії, її поважають і слухаються. Бути лідером важко, але... може, в неї вийде?

— Ну? – вже м’якше спитала.

Міка зненацька підвела голову, хоча, здавалось, куди ще вище. Моллі непомітно зітхнула, зрозумівши, що та вперто залишається при своїй думці.

— Я викликаю... 

— Це я вже чула. – буркнула Моллі. – Краще скажи, навіщо?

— Відстояти мою честь! – вигукнула Міка так, наче це було очевидно, й ткнула пальцем Віллу в груди. – А він відмовляється!

Вільям тихо фиркнув, акуратно віднімаючи від себе руку екенейки.

— Те, що я не погодився, ще не означає, що відмовився.

— Бришкай-бришкай. – гримнула на нього Міка, оголивши ікла.

Шалфей зітхнув, але замість того, щоб знову марно доводити щось, раптом підняв ліву руку вгору, загнувши великого пальця. Праву ж долоню приклав до серця, а тканина його широкої сорочки натягнулася, роблячи хлопця ще худішим. 

З Міки злетіло трохи її пихи. Вона здивовано витріщилась на Вілла, а в її очах раптом з’явився хоч і досі приправлений спеціями, але таки благоговійний вираз. Знову на думку прийшли якісь незрозумілі Моллі знаки екенейської віри, але Кода одразу ж поквапився пошепки пояснити: 

— Шалфей таким чином повідомив, що брехати найближчим часом не має наміру. 

— Це знову якісь екенейські штучки? – поцікавилась Мія, спустившись до гурту.

— Так. Але звідки він стільки знає про наші звич...?

Моллі грубо цикнула на них. Їй було цікаво послухати, що скаже Вільям. 

— ...визнаю свою провину. – вже говорив той, якось пригнічено дивлячись Міці в очі. – Визнаю, що навмисне осквернив твою віру та скривдив гордість. Визнаю, що слова мої образливі. Визнаю, що поведінка моя зверхня. Визнаю, що змусив тебе почуватися приниженою. Визнаю й шкодую. Шкодую й прошу твого пробачення.

У Моллі мимохідь вирвався уривчастий видих, такою щирою і гарною була його промова. Вона на мить замилувалася трепетністю культури червоношкірих, але це відчуття швидко зникло, коли дівчина розгледіла дивний блиск сліпої зіниці, що був вправно схований за рідким темно-сірим волоссям. Моллі не втрималась та фиркнула, дивуючись майстерності Шалфея ось так безсоромно пускати мила в очі. Як вона могла забути, що, крім, до нудоти гарних, манер та лимонів, він обожнює ще й лукавість?

— Але... цього недостатньо! – якось навіть трішки безпомічно випалила Міка, хоча хитрощів в його тоні, схоже, не помітила. – Я маю відстояти свою честь в... 

Тут вже Моллі змовчати не змогла:

— Ніхто в моєму будинку битися не буде! Ясно?

— То підемо на двір. – не вгавала Міка. 

Вілл звів очі до стелі та ледь чутно буркнув:

— Гаразд. 

Гарольд глухо й по-звіриному крикнув, шарпнувши широким крилом по обличчю господаря. 

— Вільяме!

— Мені не п’ятнадцять, Гарольде. – незрозуміло до чого нагадав той, злісно цідячи кожне слово крізь зуби. – І цього разу я не потребую твоєї поради.

Птах випучив і без того великі очі. Він вже хотів щось кинути у відповідь, але передумав й тільки з клацанням закрив дзьоба. Вілл струснув плечима й скинув з себе духа, навмисне уникаючи його погляду.

Масла в полум’я наважився підлити ще й Кода.

— Не сперечаюсь, одноокий, ти дивний, але ж точно не дурний. – він єхидно посміхнувся, демонструючи ікла. А в Моллі склалося таке враження, ніби він не відговорював Вілла від бійки, а навпаки — підбурював до рішучіших дій. Як на неї, перевертень аж надто швидко змінив своє відношення до ситуації. – Не боїшся, що моя сестра наб’є твоє гарне личко? 

Хлопець мовчки прибрав з обличчя розділений навпіл чубчик та заправив волосся за вуха, певне, щоб воно не заважало в бійці. Він запитально зрушив бровами у бік Міки і після того, як та кивнула, першим подався до дверей. Його кроки були показово впевненими, проте можна було помітити, як тремтять кістляві пальці. Не дивлячись на рішучий вираз в темно-синіх очах, зрозуміло — його неабияк бентежила думка про те, що йому доведеться тягатися з кимось в рукопашну.