Розділ 17. Приречена

Улюблені темно-сині штани розірвались. Ще й не по шву, неначе навмисне. Атлас протерся на обох колінах. Мабуть тоді, коли Моллі стрибала з того клятого паркану у маєтку Нонград. Довелося втішатися іншими, коричневими брюками, більше схожими на ті, що для верхової їзди. І все ж, вузькі штани кращі за ще більш не комфортну спідницю чи сукню. Та й камізельки з блузами пасують Моллі дужче, ніж оборки й рюшечки. 

Вона бадьоро злетіла сходами, радіючи, що вперше за такий довгий час виспалась. Хоча й була певна, що нізащо не засне, враховуючи теперішній стан речей... Моллі завмерла на півдорозі до кухні, зненацька відчувши приємний запах гарячої їжі. Дивно. Мія ще спала, коли Моллі виходила з мансарди. 

Дівчина несподівано для самої себе, тихо розсміялася, уявивши на кухні дивну картину. Чорт, вона навіть гадки не має, що зробить, якщо застане внизу Шалфея. Моллі або вкотре здивується його незліченним талантам, або просто-напросто розрегочеться на місці. Врешті, не виключено, що хлопець вміє готувати...

Моллі вже подумала про те, щоб повернутись нагору та пересідити у своїй кімнаті ще хоча б з пів години, але все ж насмілилась зайти до кухні. На щастя, там господарювала Міка. Моллі мала б визнати, що дійсно зраділа тому, що побачила саме її, а зовсім не того, про кого подумала раніше.

Утім, справжня червоношкіра екенейка, що господарює на тикодінській кухні, дивувала її не менше, ніж би це зробив Шалфей.

— Доброго ранку. – привіталась Моллі, з цікавістю та легким подивом зазираючи всередину гарячої пательні.

Білявка здмухнула з чола вологі пасма, але ті тільки дужче вибилися з-під хустки. Вона не відповіла, натомість продовжила метушитись по всій кімнаті, періодично змінюючи предмети, що тримала в руках. Міка лише те й робила, що брала щось із шаф чи столу, ставила це назад, беручи вже щось інше, нарізала та змішувала якісь продукти. Рухи її були чітко продуманими та злагодженими настільки, що складалось враження, наче вона чи не весь свій час проводить на кухні. 

Моллі не втримала веселого фиркання. Дивовижно. Вперше у її домі сніданок готує та, яка більшу частину свого життя прожила у подобі вовчиці. Мабуть, ще кілька днів тому Моллі мовчки покрутила б у скроні, розкажи їй хтось щось подібне.

У приміщенні почала клубитися хмара теплої пари, що мала запашний аромат смажених овочів. Очевидно, Міка не надто зраділа цьому, бо одразу ж роздратовано застогнала та, покинувши на стільниці пару виделок, що були в її руках, підійшла до вікна. Вона відчинила його навстіж, поспіхом виганяючи білу напівпрозору пару надвір. Екенейка скрушно зітхнула та протерла обличчя тильним боком долоні. Міка відвернулась від вулиці, ненароком зачепивши маківкою тонкі фіранки, та обперлася ліктями у підвіконня.

— О... – вихопилось у неї, коли вона нарешті поглянула на Моллі. Міка винувато прикусила губу, скривившись. – Вибач, не помітила тебе. Привіт.

Моллі насилу відірвалася від запашного вмісту пательні та обернулася до приятельки.

— Нічого. – люб’язно відказала вона, а сама подумки дивуючись тому, у що перетворилося її життя та оточуючий колектив за якийсь нещасний тиждень. – Не знала, що ти готуєш. 

Дівчина подумки посподівалась, що насправді це прозвучало не так образливо, як їй здалося. Вона не хотіла ділитись в голос тим, що бачить дещо дивне у тому, що перевертні, які перетворюються на хижаків, можуть так вправно поводитись на людській кухні.

Міка, напевне, зовсім не образилась, бо з веселою усмішкою зізналась:

— Цілу вічність не поралась біля плити. – вона потупила очі, немовби виправдовуючись. – Я бачу, як важко всім зараз. Тому, вирішила трохи допомогти зі сніданком, щоб ми могли якомога швидше відправитись в дорогу і... Ти ж не проти, що я тут?... 

Вона мовчки обвела рукою вже накритий стіл й пательні з гарячими стравами. Моллі лиш похитала головою, піднявши кутики губ.

— Ні, що ти. Приємно навіть. – вона зненацька спохмурніла, помітивши одну незв’язку. – Можна запитати дещо?

— Ну? – підбадьорила її Міка, знову підходячи до плити та наколюючи виделкою шматочок м’яса, певне, перевіряла чи не сирий він.

Моллі якийсь час мовчки стежила за її рухами, а потім все ж запитала:

— Звідки у нас свіже м’ясо? Ми досить давно не ходили на закупи, тому...

— Кода приніс. – перебила її Міка. Можливо, Моллі лише перебільшує, але екенейка відповіла аж надто різко, з якимось незрозумілим натиском.

Моллі більше нічого не сказала, тільки ковтнула слину, ніяково кивнувши поспіхом. Міка не дивилась на неї, але вираз її обличчя стрімко змінився. Повні губи похмуро стиснулись, а брови насупились.

— Подай-но. – трохи м’якше попрохала вона, вказавши у бік великої дерев’яної ложки, яка в самоті висіла над стільницею. 

Моллі примружилась, не зрозумівши, навіщо Міці раптом знадобилась та ложка, але таки потягнулася до неї, ривком зняла з гачка та поволі протягнула екенейці.

— Дякую. – сказала Міка, стиснувши у пальцях дерев’яне руків’я. 

Вона довгу мить дивилася на ополоник, а потім без жодних пояснень стукнула ним по чолу Моллі. Та навіть не встигла скрикнути, а лише переполохано відстрибнула на крок назад. Міка ж посміхнулася на це, переможно задравши носа, мабуть, задоволена скривленим не скільки від болю, як з неочікуваності обличчя Моллі.

— Гей! За що?...

Моллі з відвертим приголомшення витріщилася на Міку, але більше не змогла сказати їй хоч щось. Дерев’яними ополониками її ще не били. Чорт забирай, і це вони всі разом мають врятувати світ?

Міка злісно фиркнула на її похмурий погляд.

— Я пречудово відчуваю твою недовіру та сумнів. – буркнула вона, тикаючи в груди Моллі ложкою так, наче звинувачуючи в чомусь. – Тобі має бути соромно за те, про що подумала. Кода в житті нічого не крав, і красти не збирається, зрозуміло?

— Як ти?... – почала Моллі, спантеличено вигнувши брову.

Вона замовкла, дивуючись, як могла забути про те, що Міка — тикодіна емоцій та почуттів. І все ж, це не пояснювало того, як екенейка здогадалася про припущення Моллі. Ну а вони, гаразд, дійсно були досить образливими по відношенню до її брата. Хоча, якщо Міка могла правильно тлумачити почуття, то й з легкістю б побудувала логічний ланцюжок... Врешті, дедукція властива всім. І не треба тикувати над розумом, щоб скласти два та два.