Розділ 16. Нічні розмови

— Це ще з якого батькового біса? – вкотре за вечір обурився екенеєць Кода. 

— Бо така моя примха. – з небаченою незворушністю відповів Шалфей, ледь підвівши одну брову. – Сам подумай, це не боляче й часом дуже корисно, щоб ти знав. Ми — єдині з нині живих людей, здатні знищити П’ятий Елемент. Він у свою чергу має зробити Сойку безсмертною. Ну, а п’ятеро нікчемних дітей їй трохи заважають наразі. Вловлюєш суть моїх слів?

Моллі навіть не намагалася слухати суперечку хлопців. Всі її відчуття враз притупились. Її раптом з головою накрило усвідомлення того, що на них могли напасти у будь-який момент, доки вони спокійнісінько говорили тут. 

Усі п’ятеро знаходились під одним дахом. Тільки бовдур не скористався б цією нагодою прибрати всіх заразом. Орденцям абсолютно нічого не коштувало влаштувати пожежу чи підіслати того ж Крука перерізати чотирьох з них. Цілим лишили б тільки Шалфея, та й то не надовго. Його все одно вбили б, щоб завершити ритуал народження безсмертного. Принаймні, так казала Гайдук.

Дівчина прикрила рот рукою, стримуючи німий крик. Вона вже чекала панічних сліз, але очі були сухими. Лише кров перелякано гуркотіла у вухах, пекельним болем тиснучи на скроні. 

Вони терміново мають вигадати щось. Але що саме, в ім’я неба? Куди тікати? Куди бігти? Де можуть подіти себе п’ятеро душ? Хто погодиться прихистити стільки сиріт одразу? І те, що вони обрані Долею та Святими Елементорами і я псевдочленами такого ж псевдопророцтва, немає ніякого значення. Це зовсім не допоможе юним знищувачам П’ятого Елементу тоді, коли найважливіше для них зараз — втекти хто-знає куди та сховатися від пильних очей та вух ворога.

— Я міг би відвести всіх у Двір Місячної Лілії. – пробурмотів Вільям, замислено стукаючи пальцем по гострому коліну. – Та, боюсь, мій рідний маєток буде першим місцем, де нас шукатимуть. Та й його вигляд не найкращий нині.

Моллі повільно кліпнула, насилу приходячи до тями. Якщо дотримуватися логіки хлопця, то й заміський маєток Шор одразу ж відпадає. Вона прикусила губу, зосереджено обдумуючи інші можливі варіанти майбутнього прихистку. Та й було б над чим подумати! Окрім колишньої резиденції їхньої родини, вона більше нічого не мала на руках. Хіба тільки прибережна садиба діда та бабусі Шорів. Ну не на сусідні ж Таратанові острови їм податися?

Кода зневажливо фиркнув.

— Можна подумати, у тебе є власний маєток, байстрючок недороблений.

— Уяви собі, є. – з тим же штучним спокоєм процідив Шалфей, лише по-хижому звузивши повіки. – Та й що ти взагалі можеш знати про мене? А байстрюк я чи ні, це вже не твого розуму справа, любий демоне. 

— Годі вже вам!

Мія давилась слізьми, що стояли в очах, досі стримувані нею. Моллі тільки зараз відчула, як вона тремтить, безпомічно стискаючи тонкі долоні та мало не до крові прикусивши губу. Моллі заспокійливо пригорнулась до сестри, зробивши спробу глибоко вдихнути. Проте щось пішло не так і все, що в неї вийшло, так це спазматичне зітхання більше схоже на схлип. Зсередини тисло якесь дивне відчуття безвиході, але їй таки вдалося подавити небажану істерику. 

— Та скільки можна гризтися? – ледь тремтячим голосом присадила хлопців Мія. Вона майже гнівно протерла повіки рукавом домашньої сукні, та з тою ж напругою продовжила: – Як можна показувати одне одному зуби, коли нас усіх об’єднує єдина мета — вижити? У нас немає нікого, крім нас самих. Ми маємо триматися одне за одного. А вам має бути соромно. 

Вілл тільки спохмурнів, ніяким чином не виражаючи почуття провини. Та не дивлячись на це, він все ж ніяково опустив очі. Кода розпачливо стиснув губи, кинувши присоромлений погляд на сестру.

— Бевзень. – тихо сказала вона, з докором похитавши головою. 

— Юна леді слушно каже. – визнав Шалфей, повівши лівим плечем та болісно кривлячись. – Треба негайно визначитись з подальшими діями. Але, де ми збираємось переховуватись такою великою компанією, я не маю жодного уявлення. 

— Зате я маю. – подала голос Міка.

— Не хочу в Екенею. – здавлено сказала Мія. Однак, одразу ж схаменулася та хутко зашепотіла вибачення, коли помітила зміну в обличчі білявки. – Вибач, я не мала наміру ображати вашу батьківщину, але перебувати на території ворогів імперії Мія Ейвері Шор категорично відмовляється, зрозуміло?

Екенейка не голосно розсміялася. У її жвавому тоні ніяким чином не виказувався бодай натяк на образу. Вона тугіше затягла вузол на своїй хустці десь на потилиці та усміхнулася:

— Я не це мала на увазі.

Вільям запитально звів попелясті брови.

— А що ж? Переселенські поселення на сході Марвани (Невеликі населені пункти, утворені біженцями з Екенеї в наслідок військових дій, на території Марванської Корони, громадяни якої завжди розуміюче ставилися до народу перевертнів.)?

— Та дасте ж ви сказати їй чи ні? – не витримала Моллі, роздратована тим, що всі раптом заходилися перебивати одне одного. 

Міка вдячно кліпнула, посміхаючись ще ширше. 

— Я про те, що та ваша Гайдук не згадувала про нас з Кодою, адже так?

— Ні. – миттю відповів Шалфей. – Вона наказала нам знайти ще двох членів пророцтва, але про червоношкірих напівкровок не було й мови. 

Моллі теж замислено насупилась, не розуміючи до чого веде молода екенейка. І найголовніше, як це стосується вирішення проблеми з втечею? 

— Отже, ні Сойка, ні її орден не знають про нас. – без поспіху продовжила Міка, а її горіхово-медові очі блищали все яскравіше. – Ми можемо сховатися у нашому будинку. У нас є невелика хатина, у якій проживала наша сім’я за часи праці при маєтку Гартоджеску. Місця небагато, проте... гадаю, це краще, ніж нас просто уб’ють у розкішному домі. 

— Хоч не пишно, та затишно, як говорять веснійці. – дозволив собі слабкий усміх і Кода. 

Вільям підібгав губи, невпевнено похитавши головою. Він запустив довгі пальці у своє волосся, в задумі розкуйовдивши рідкі пасма. І врешті скрушно зітхнув, відкидаючись на спинку крісла, у якому сидів. Шалфей у невідомому пориві застогнав, вигнувши шию назад, через що гострий борлак став ще більш помітним. Було видно, що йому прийшла до вподоби пропозиція двійнят, але усвідомлення чогось, що зводило цю ідею на нуль, не давало хлопцю спокою.