Розділ 15. Володар вогню

Лоуренс Гібссон терпіти не міг кави. Він ненавидів її майже так само сильно, як власне ім’я. Майже не існувало причин, які змусили б його випити того гіркого густого напою. Одне з двох: кінець світу або ж, якщо юнак нервував до втрати свідомості. 

Моллі чула про людей, які майже ніколи не палять, проте раді взяти до рота цигарку, коли емоційно напружені. Що ж, Ларрі ніколи не приваблював запах тютюнового диму, проте він все ж чимось походив на тих любителів час від часу позатягуватися. У подібних ситуаціях він пив таку міцну каву, що могло зупинитись серце. Причому після цього молодший Гібссон ще довго міг ходити і розповідати, що кава — то найгірше, що він коли-небудь вживав, а, власне, чому саме він її випив і сам не знає. І що взагалі любить тільки какао з дрібним зефіром, який, між іншим, не так і просто дістати, бо виготовляють його лише в крайніх точках сходу.

За все своє життя Моллі пам’ятала тільки три випадки, які змушували бідолашного аптекаря дудлити ту гидоту: коли ледь не загинула олениця тітки Лінди та після смерті Кетрін Шор. Але було й ще дещо. Найперше з цих трьох. Про це Ларрі не любив розмовляти, відговорюючись лише тим, що то був найгірший день у його житті. Він надавав перевагу пропускати подальші питання на цю тему повз вуха, усім своїм єством показуючи, що не має ніякого бажання згадувати бодай щось, що стосувалося тієї історії. 

Прямо зараз він нервував ще дужче, тому що кави у Моллі не було, бо ж вона закінчилася ще кілька днів тому. Шалфей її не надто любив, надаючи перевагу чаю з лимоном, а Моллі з Мією взагалі не пили. Тож, нікому й на думку не спало купити хоч жменю. 

Ларрі постарався зробити вигляд, ніби не надто засмутився, але по його очам було видно, що насправді все не так. Моллі дала йому склянку води, яку юнак осушив одним ковтком. Напевне, йому це не зовсім допомогло, але хоча б ноги вже не тряслися, а гострі коліна не стукотіли об стіл. 

— Ту-ту-ту. – пробубонів кузен, тяжко зітхаючи та барабанячи пальцями по своїй сумці. 

— В тебе все… нормально? – досі промиваючи свою рану, поцікавилась Моллі. 

— У кого? – з відсутнім поглядом перепитав Ларрі. – У мене? У мене все пречудово. А от ти могла померти.

— Що?!

Він зняв окуляри та швидко прокліпався, немов проганяючи якесь марення. 

— Прошу, давай про це потім. – попрохав Ларрі, замучено протираючи обличчя долонями. – Ця ситуація трохи збила мене з пантелику і я мало не забув, що хотів запитати і чому взагалі покликав тебе сюди. 

Моллі не відповіла, зосереджено протираючи вологою марлею поріз під щелепою. Вона з подивом дивилася на брата, не знаючи як реагувати. Іноді її дратувало те, як він легко стрибає з однієї теми на іншу і кожного разу на свою користь. Цим Ларрі частково нагадував їй Шалфея. 

— До речі, можеш більше не промивати. – дозволив кузен, кинувши на неї досі трошки переляканий погляд. Потім він кивнув на пляшку з помаранчевого скла, що стояла перед ним. – Питимеш ось цей сироп і за день-два слина дракона повністю виведеться з твого організму. І, благаю, не роби так більше. Те, що драконяча слина та сльози вважаються найціннішими ліками, ще не означає, що вони допомагають від усього. Чесно. Ти до жаху налякала мене, юна леді.

— Дякую. – буркнула Моллі. 

Вона ще трохи постояла, а потім запитала:

— То що ти хотів?

Ларрі востаннє зробив глибокий вдих, мабуть, щоб заспокоїтись та не дозволити голосу тремтіти. Він обіперся ліктями в стіл та склав пальці докупи. 

— Ти мала б похвалити мене. Я майже не заїкався сьогодні. 

— Так. – визнала дівчина, на чисто протерши рану, та відкинула шматок брудної марлі якомога далі від себе. – Так, Ларрі, вибач. Ти... дійсно молодець.

— Я прибіг як тільки ви покликали мене. – продовжив перераховувати Ларрі, то переплітаючи свої пальці, то знову розмикаючи їх нарізно. Він не затинався, але говорив якось здавлено, спазматично вдихаючи через рот час від часу. У нього іноді виривався нервовий сміх, який трохи приглушував слова. – Певною мірою адекватно відреагував на ситуацію, яку між іншим, мені так ніхто до пуття й не пояснив. Надав вам з тим хлопцем необхідну допомогу. І врятував тебе від смерті, що неодмінно настала б, якби ми вчасно не промили твій поріз так, як треба було його промити з самого початку. 

— Ми вдячні тобі. – завірила його Моллі, не до кінця розуміючи чого він хоче від неї і чому його досі так тіпає. – Справді. 

Він підвів на неї погляд з тремтячими зіницями й здавлено ковтнув.

— Зважаючи на все вищеперераховане, гадаю, я маю право отримати відповіді на кілька питань, які страшенно цікавлять мене? 

— Звісно. – люб’язно дозволила вона, недбало махнувши рукою на знак згоди. Напевне, Моллі мала пояснити йому все вже давно, а не доводити бідолашного кузена до стану, у якому той зараз перебував. – Питай. Не соромся.

Моллі добряче розхвилювалася за Ларрі, бо ніколи раніше не бачила його ось таким, наче на межі істерики. Він більше не сидів на місці, а міряв кроками кухню. Юнак нервово походжав туди-сюди, час від часу кидаючи у бік кузини косі погляди. Брат вперто мовчав, очікуючи невідомо чого. Моллі з подивом спостерігала за ним та все не могла второпати, яка муха його вкусила. 

— Нужбо. – з ледь помітним роздратуванням поквапила вона, розраховуючи якомога швидше повернутися до друзів та разом з Шалфеєм пояснити теперішній стан речей, доки хлопець сам не прояснив ситуацію. Їм треба терміново вирішити, що робити далі та в якому напрямку рухатись. – Я готова відповісти на всі твої запитання. 

Ларрі різко застиг поруч, нахилившись досить низько, щоб його змогла почути тільки Моллі. 

— Ой, та в мене їх до біса! – неголосно вилаявся він. 

Моллі вибагливо вигнула брови та ледь подалася вперед, усім своїм виглядом показуючи, що готова вислухати його. А ще здивувалася про себе його раптовій дратівливості.

— Хто, в чорта, всі ці люди? – випалив аптекар, але не надто голосно, певне, щоб у вітальні його не почули. Він палко вказав у той бік обома руками та ледь присів, що виглядало досить кумедно. – І що вони тут роблять? Що це за хлопець з шрамом мало не на всю пику? Та ще й має такий вигляд, наче на нього висипали весь вміст попільнички. Чому у нього рука роздерта мало не до кісток? Де ви з Мією взяли двох екенейських виплодків та що вони взагалі забули посеред Калідрії? – Ларрі продовжував пошепки обурюватись, не припиняючи вставляти лайки через кожне слово та періодично трясти у повітрі долонями. Він махнув на Моллі, натякаючи на її рану, яка, судячи з відчуттів дівчини, вже встигла присохнути. – Тебе хтось намагався зарізати чи просто погрожував ножем? У тебе на підошвах черевиків кров і чомусь мені здається, що не твоя. То чия тоді, чорт забирай? Чому у тебе очі такі перелякані, наче у цю ж мить ти готова зірватися та бігти куди подалі? Що сталося? Де тебе чи, може, вас з цією шаленою компанією носило? І... і... – юнак поспіхом хапав ротом повітря, а потім замислено насупився, обперши руки в боки, замовкунувши на якусь хвилинку. – А, ні. Це, мабуть, все.