Розділ 14. Перев'язуючи рани

— Премилостива Доле...

Мія, яка відчинила двері, впускаючи в маєток Моллі з Шалфеєм, з подиву округлила очі. Вона з роззявленим ротом розглядала прибульців, які без особливої грації ввалились у коридор. 

Хлопець знову тихо засичав, ненароком вдарившись лівою рукою об одвірок. Моллі боялася дихнути зайвий раз, бо поріз на шиї не на жарт розболівся. Зап’ястя теж пекло вогнем, мабуть від бруду, що набився у рану. Гарольд, хоч і не поранений, та все одно не переставав хапати дзьобом повітря, втомлено залетівши у кімнату. Він дивно рухався, досі не приловчивчись до відсутності пір’я на крилі, яке тепер мало дивний обдертий вигляд.

— Що за лю-юди! – протягнув Тридей, ліниво спускаючись з верхніх поверхів будинку. Він, скрививши писок, роздивився новоприбувших та гидливо смикнув вусами. – Ви хоч колись прийдете додому нормальні? Як не демонів приводите, так прилазите спітнілі, в бруді і крові. Скажіть, ви спеціально шукаєте пригод на одне місце чи просто бовдури?

Моллі окинула поглядом підлогу у пошуках чогось, чим можна було б жбурнути у цього пухнастого йолопа. Врешті, нічого підходящого їй знайти не вдалось, тож вона, не вигадавши кращого способу помсти, просто копнула свого духа ногою. Той зашипів, оголивши білі ікла, проте Моллі глибоко сумнівалася, що м’який носок її черевика міг якось зашкодити череву Тридея. 

Кіт прослідкував поглядом за Гарольдом, який втомлено присів на перилі сходів. Дух розвернувся до своєї господарки хвостом, гордовито розпушивши його, та попрямував до сича, вирішивши, певне, знайти собі нову жертву. 

“Безсовісний жирдяй.” – подумала Моллі, закочуючи очі й на мить привалившись до найближчої стіни, аби перевести подих. 

Після вона, зібравшись духом, мовчки пройшла у вітальню, навіть не піднявши голови у бік Коди та Міки, які розсілися на оксамитовому дивані. Двійнята, щоправда, теж помітили її не одразу, бо були зайняті розмовою. 

Перевертень з кислим виразом обличчя схилився над шаховою дошкою, замислено шкрябаючи в потилиці. 

 — Це руде дівча виграє уже всьоме! – поскаржився він Міці, не зводячи розчарованого погляду з ігрового поля, де серед білих зостався тільки король, оточений п’ятьма ворожими фігурами. – Таке взагалі можливо? Вона ж менша від мене... За логікою, я маю бути розумнішим. 

Міка лише голосно пхекнула, мовляв, що незвичайного в тому, що її брат постійно програє. 

— Маєш. От тільки в тебе поки що не надто виходить. – Вона відкинулась на спинку дивану та, нікого не соромлячись, закинула обидві ноги на журнальний столик. – А я казала, що треба було грати в карти на щиглі. Бо ж у шахи можна тільки вдвох.

Кода похмуро здув з очей свою косичку, яка сповзла з-за вуха та впала на смагляве чоло.  

— Та в тебе такі щиглі, що потім спробуй з цілим черепом лишитись. Мені іноді здається, що різниця між нами не грає жодної ролі, ти все одно сильніша в усьому. Майже. 

— Я тебе благаю... – застогнала Міка, роздратовано підводячи долоні до стелі. – Яка там різниця? Ми народились, вважай, одночасно. 

— Що означає “яка”? Я старший на тринадцять хвилин. Мама завжди казала, що я старший.

— Ой, а тато завжди говорив, що я сильніша. – фиркнула Міка та хотіла додати ще щось на тему їхнього дитинства та відмінностей як раптом зробила аж надто несподіваний та глибокий вдих носом. 

Вона повернула голову у бік Моллі, та ще й так різко, що чисельні намиста та підвіски на її шиї неголосно задзеленчали. Вона пробіглася по ній стурбованим поглядом та прудко підвелась на ноги, спантеличено насупивши світлі брови. 

Моллі вже майже повністю зникла під аркою, прямуючи на кухню, коли екенейка таки крикнула їй дещо розгублено:

 — Від тебе тхне кров’ю аж сюди. З тобою все нормально?

Моллі проігнорувала її, досі не наважуючись сказати що-небудь, щоб не тривожити рану на шиї. Мія ж побігла вслід за нею, марно намагаючись домогтися від сестри хоч яких-небудь пояснень.

— Моллі, що з вами сталось? Чому ти в крові? 

Вони обидві залетіли у світле приміщення, стіни якого були обтягнуті дерев’яними плитами. У повітрі вгадувався аромат цукру та ромашки чи, може, жасмину. Певне, Мія пригощала двійнят чаєм. Моллі застигла посеред кімнати, обхопивши голову руками та гарячково намагаючись зміркувати, що їй треба. Мія крутилася навколо неї, не перестаючи засипати питаннями. Дівчина не зовсім уважно дослухалась до її переполоханого лепетання, досі відчуваючи тупий біль десь під щелепою та на зап’ясті. Ситуацію погіршував гул в голові, викликаний безкінечним голосінням сестри, в які поступово проникав переляк.

— Прошу, замовкни! – вирвалось у Моллі.

Мія різко затихла, повільно видихнувши замість того, щоб озвучити наступну репліку. Вона якусь мить збентежено витріщалася на Моллі, а потім швидко закліпала, опускаючи погляд. Та Моллі все ж встигла помітити, як заблищали її синьо-зелені очі. 

— Вибач. – схаменулась раптом вона, проклинаючи себе за те, що накричала. – Просто... Ми ледь не загинули. Тому, будь ласка, дай зібратись з думками. 

— Що?...

Моллі тільки зітхнула й знову провела долонями по чолу, роззираючись навколо себе. Вона вклякла там, де й стояла, коли помітила, як у вітальню поволі увійшов Шалфей. Він стояв біля перевертнів, чомусь згорбившись, через що здавався значно нижчим, ніж був насправді. Моллі це здалося дивним. Шалфей завжди тримав спину прямо. 

Він спокійним тоном поверхнево переповідав двійнятам про напад у маєтку Нонград, не поспішаючи заглибитись у деталі та, певне, чекаючи на Моллі. Він все не прибирав долоню від лівиці, з силою стискаючи м’яз.

Моллі примружилась, краще розглядаючи його довгі бліді пальці, що обплітали частину руки трохи нижче плеча, й проти волі ахнула. Вони були замащені кров’ю, а на темній тканині його сорочки проступила ледь помітна коричнева пляма. Отже, Шалфей все ж забився тоді, коли впав. Але ж поки вони бігли додому, то він жодним чином не виказав того, що серйозно поранений.